Понад рік тому, в останні дні грудня 2003 р., науковий керівник Фонду „Демократичні ініціативи” Ірина Бекешкіна оприлюднила на прес-конференції висновки кількох соціологічних служб, які засвідчили, за її словами, те, що „Україна – це країна без подій та без героїв”.

Тоді понад 80% опитаних не могли пригадати бодай одну позитивну подію, котра відбулася в державі у рік, що минав; 44% не спромоглися відповісти на запитання про негативну подію, 54% - назвати хоч якусь важливу подію. Взагалі, єдине, що спадало людям на думку (хоч і небагатьом – 12%), коли йшлося про подію як таку – це конфлікт навколо Тузли  (певно, тому, що за декілька місяців він ще не встиг призабутися).

          Не ліпше складалося в Україні з героями – для майже 90% опитаних таких взагалі не існувало, для 6% найвизначнішими українцями були брати Клички, а для 4% - Андрій Шевченко. Можна було б резюмувати – хоч у висновках п. Бекешкіної цього не пролунало – що посередність таки стала нормою українського життя, котре перетворилося у щось на кшталт перманентних параолімпійських ігор, від яких за визначенням не варто очікувати „справжніх” рекордів.

         Однак на зміну 2003-му прийшов 2004-ий. Грянули вибори – і тепер, після всіх карколомних жовтнево-грудневих колізій, певно ж, ніхто не поскаржиться на брак подій у країні. Троєкратне голосування стало моментом великого національного єднання: у ньому, завдяки точності виборчих списків, узяли участь „і мертві, і живі, і ненароджені” (під останніми розумію громадян 2028 та подібних років народження). Значущість волевияву підкреслювало те, що розплачувались за нього не тільки багатогодинним стоянням у чергах, а й подеколи власним життям; у вирі політичних пристрастей, у пікетах та на майданах, створювались і руйнувалися сім’ї – а що вже казати про поточні „маленькі трагедії” на кшталт тих, які в передвиборну пору відбувались за океаном, де навіть „залізний Арні” заплатив за далекоглядні симпатії до Буша двотижневим відлученням від подружнього сексу!

Отже, подій вистачало. Інша річ їхня оцінка – але це вже справа нових опитувань і чергових респондентів. Утім, до соціологів тепер можна й не прислухатися: екзіт-поли виразно засвідчили, що в українському суспільстві закони їхньої науки не діють. Щоправда, торішній діагноз п. Бекешкіної підтвердився: Україна справді виявилася країною без героїв – точніше, з мінімальною їх кількістю. Упродовж року до Кличків і Шевченка додалися переможні Руслана та Яна Клочкова – тож доволі природно, що саме до морального авторитету цих „загальновизнаних українців” апелювали в своїй пропаганді штаби обох головних кандидатів; на телеекрані брак інтелектуалізму вповні компенсувався фізичними даними й молодечим завзяттям.

Утім, схоже на те, що влада таки засвоїла уроки Голохвастова: «Главное в человеке не деньги, а, натурально, вченость». Принаймні, ті, хто згаяли час на комедію перших дебатів, могли потішитись тим, як мер Омельченко виступав в ролі знавця кількох мов, а п. Нечипорук рекламував себе не лише як „чистого українця, великого князя київського і всея Руси-України, почесного гетьмана”, а ще й як „академіка”. Про вчене звання одного з чільних кандидатів годі й говорити: думаю, він давно вже прокляв ту мить, коли узявся за написання такого непростого слова як „професор”.

Філологів, звісно, прем’єрська грамотність не тішила. Та, думаю, їх зацікавили ті сплески спонтанного словотворення, котрі подарувала переходова доба: туманне окреслення яєць як тупих / твердих предметів; „януковичі” як збірний іменник для синьо-білих; нарешті, місцевий аналог „людини кавказької національності” – „людина кримінальної зовнішності” (читай: спортивна статура, шкіряна куртка, небажання „світитись” на кінокамеру і брак національної свідомості).

Є над чим помізкувати й фольклористам. Гадаю, їх досі інтригує „бувальщина”, що між першим і другим турами гуляла не тільки міськими базарами, а й інститутськими коридорами. Хто її чув, певно, не міг не згадати сибірські „былички” про початок війни, спопуляризовані фільмом „Живет такой парень” (деталі: шофер, таємнича жінка на узбіччі, купівля тканини на саван тощо). У новітній легенді також задіяно мотив дороги й містичного попутника-провидця; відтак, залишається тільки гадати, чим є цей міні-трилер з його невтішним прогнозом щодо долі президента: майстерним PR-ходом або ж зразком того, що нині зветься „постфольклор”. Мені, принаймні, не здається неймовірним, що зовнішня метаморфоза Ющенка могла активізувати якийсь архаїчний шар народної свідомості. Так само архаїчним виглядає й „вбирання” дерев у помаранчеві стрічки, котре надало незвичного колориту безбарвним у листопаді-грудні містам.

Поза сумнівом, різноманітні аспекти революційної колористики та семіотики здобудуться ще не на одного дослідника, й у них знайдуть щось більше за критиковану синьо-білими „естетику футбольних фанів”*.  Утім, і остання виглядає не гіршою за той помпезно-провінційний стиль, який залишила у спадок кучмівська епоха – навіть в оформленні епіцентрів нещодавніх буремних подій: аляповато-визолоченого Майдану, слушно названого колись „застиглою музикою Поплавського”, та щойно відремонтованої Верховної Ради з її залою засідань, прибраною у те, що, певно, ввижається її дизайнерам як королівський пурпур (за законами ергономіки, колір, цілком несумісний з робочою атмосферою; тож залишається тільки повірити Литвинові, котрий нещодавно переконував депутатів: „Ви ж сюди йдете не на роботу, а на свято!”).

Та повернемося до тогорічної революції, котру, за наявності бажання, можна розглядати під будь-яким кутом – навіть гастрономічним. Згадаймо, наприклад, як під новорічні свята в одеських дитячих будинках не брали від спонсорів апельсини, і в презент „під ялинку” йшли тільки „політично коректні” банани; як ті-таки апельсини скидали в труну й чавили десь на Сході та як яйця і знову-таки апельсини (цього разу „наколоті”), разом із фальшивими бюлетенями, плакатами з пошматованою на клапті державою та вікопомною „Україною – не Росією”, поскладавши в домовину як символи минулого, кинули в річку ужгородські студенти.

На щастя, не всі гастрономічні сюжети були однаково макабричні. Наприклад, у нашому супермаркеті вже на другий день після другого туру почали докладати у кошики покупцям мандаринки, нібито перетворюючи усіх на спільників та однодумців.

Однак не про це, власне, йдеться. Інтерес професійний переважає у будь-якій ситуації, і зрозуміло, що медієвістові впадали в око передусім  різноманітні спроби апелювання до історії, котрі робили кандидати на президентство. У принципі, в передвиборній риториці було їх не так вже й багато.

Найекстравагантнішим у цьому сенсі виявився згаданий вище „чистий”, хоч і непоказний українець Володимир Нечипорук, який за радикалізм пропонованої програми (легко сказати - відродження в Україні інституту князівства!) ледь не поплатився своїм „технічним” кандидатством. Чим спричинена його любов до князівств, п. Нечипорук, на жаль, не пояснював; на дебатах з’ясувалося тільки, що в Україні живе найрозумніший та найпрацьовитіший народ, й до того ж  „ми – вища нація, ніж європейці чи американці, бо ми раніше з’явилися на світ”.

У тому, що українцям зарезервоване VIP-місце в історії, переконував і кандидат Ржавський: мовляв, Україна має розпочати нову еру в історії людства як світова оаза миру і центр світу. Відтак, скидалося на те, що наша держава нині наздоганяє „чорний континент” не лише за рівнем корупції чи сукупним доходом на душу населення: востаннє аналогічні ідеї пропагував президент-людожер Іді Амін, котрий років із тридцять тому закликав перенести штаб-квартиру ООН до рідної Уганди – „географічного серця Африки й усього світу”.

Із синьо-білого табору таких закликів нібито не лунало; втім, варте уваги те, як у переддень виборів зросли історичні амбіції Луганська та Донецька. Краєзнавці почали переконувати, що першому аж ніяк не 209, а  цілих 250 років, а Донецьк, як з’ясувалося, заснував не хрестоматійний британець Джон Юз, а – ледь не за сто років до нього – запорозькі козаки.

Що ж до самого кандидата від влади, то для нього знайшовся неабиякий історичний прообраз: самий Володимир Хреститель. У листівках, адресованих тим, „кого смущает его далекое прошлое”, пояснювалося, що „история знает многих разбойников. К сожалению, далеко не каждый из них пошел путем покаяния в своей жизни. Но те, кто, осознав свои прегрешения, решались жить с Господом, делали это порою тверже самих праведников. Ведь кому много прощается, тот много и возлюбит. Такая любовь горела в сердце великого князя Владимира, некогда ярого язычника, которого православная вера и покаяние возродили к новому существованию <…> Эта перемена сделала из князя Владимира не просто великого святого, но и выдающегося правителя”. Складно сказати, хто підкинув цей образ імідж-мейкерам Януковича – може, той академік, котрий із настійністю, вартою кращого застосування, нахвалював його з телеекранів, покликаючись на „досвід поколінь”, а потім ще й розповідав, як його дратує помаранчева білизна на жінках.

Утім, попри всю казуїстику та надзусилля влади, ідея Українського паханату не зреалізувалася. І значення того, що сталося, вже після другого туру було настільки очевидним, що, по суті, тодішні події ставали історією, ще не відбувшись. Це саме засвідчила й надшвидка „музейофікація” Помаранчевої революції: збір потенційних „експонатів” розпочали ледь не на третій день після її початку; у Могилянці й Історичному музеї розгорнули спецвиставки; причетність до буремних подій блискавично матеріалізувалась у „Посвідченні учасника”, й до того ж їх майже одразу закарбували в металі, випустивши сувенірні монети. Їхні реалізатори нагадують: „Листівки, плакати, шарфики з часом зітруться. Сувенірна монета „Помаранчева Революція” стане гарною згадкою про Вашу громадянську мужність та відповідальність за долю України, а також стане сімейною реліквією, що передаватиметься від батька до сина”. Явно „на випередження” діє Литвин: за його зізнанням, він уже назбирав і, здається, ось-ось видасть три томи доказів того, що „саме в парламенті вирішувалася криза, яка виникла в Україні наприкінці 2004 року,  <…> саме у цих стінах творилася історія”. Відтак, у прийдешніх поколінь не буде сумнівів щодо того, хто саме тягав колоду разом із „народним президентом”.

У риториці ж останнього під час виступів на Майдані подеколи бриніли дивні ноти. Згадувались кургани, в яких поховані ... борці за незалежність України. Проблематичну тезу про українців як „інтелігентну націю” було підкріплено значно проблематичнішим твердженням, що українська писемність виникла 6 тисяч років тому, і посиланням на різьблення Кам’яної Могили (читай: їх шарлатанське прочитання як протошумерських текстів). Цю ж тезу коректніше ілюструвало спостереження архідиякона Павла Алеппського про грамотність українських жінок у середині XVIІ ст. Не обійшлося й без улюбленого образу української історичної міфології – Анни Ярославни: князівна, мовляв, була письменною, а її чоловік (дарма що француз) – ні.

Що ж, прадавні кургани на те, здається, й існують, аби полонити уяву. Хтось убачає в них містичних медіаторів, що живлять Україну енергією Космосу; хтось – так само ірраціональний „потенціал нації, котрий чекає на свою реалізацію”. Власне, у вирі розбурханих політичних пристрастей різні надужиття історичною правдою в певному сенсі неуникненні. Та й патріотизм як такий зовсім не потребує академічно-точних істин. У цьому мене переконала вчителька, яка в торішній День незалежності все на тому ж Майдані жваво ділилась із кореспондентом „Інтеру” секретами патріотичного виховання у сучасній школі: „Розповідаємо дітям про трипільську культуру, про Велесову книгу – й доходить, ще й як доходить!”

Утім, коли така міфологія потрапляє до інавгураційних промов, це вже насторожує – навіть коли йдеться не про „справжню”, а про „народну” інавгурацію. А вікопомного 23 січня на Майдані пролунало, зокрема, й таке: „Ми обрали достаток, бо не може бідність принижувати землю, вперше в людській історії зорану хліборобським плугом <…> Ми обрали свободу, бо не може тиранія панувати над спадкоємцями козацької республіки, де ще триста років тому була написана перша в світі Конституція”.

Цікаво, до речі, яких метаморфоз зазнала ця, автентична, версія промови, збережена на сайті Ющенка, при переході на сайт „Української правди”. Першу чудасію препарували в „землю, розроблену хліборобським плугом”; натомість утертий публіцистичний штамп про Конституцію козацької республіки (тобто „Пакти” Пилипа Орлика з 1710 р., в яких навіть Михайло Грушевський – нібито й патріот, і фахівець непоганий – не розгледів нічого, крім „цікавої хартії” з „цілком виразними початками представницького правління”) залишився недоторканим – може, з поваги до „посвячення у гетьмани”, яке передувало інавгурації[1].

До речі, варто занотувати, як несподівано 22 січня вигулькнуло нізвідки оце наше „опереткове козацтво”, котре ніколи не відрізнялося опозиційністю й на минулих парламентських виборах монолітно стояло „За ЄдУ”. Про його існування ще кілька місяців тому геть нічого не нагадувало – хіба що чутки про щось на кшталт „диких дивізій”, які рухаються на „помаранчевий” Київ. Та й козацька риторика впродовж виборчої кампанії була мінімальною. То молдаванина (принаймні, за місцем народження) Кінаха репрезентували в одній із газет як уродженця „старовинного українського села Братушани, заснованого ще козаками Богдана Хмельницького”[2], то Ющенка під час його виступів на Майдані називали представником „козацького аристократичного роду” (sic!). Поява ж майбутнього президента в оточенні того, що російські сучасники Мазепи назвали б „потешным войском”, виглядала прикрим непорозумінням – хіба що Ющенкові закортіло компенсувати втрату якогось „почесного гетьманства”, котрого його позбавили чи то влітку, чи то восени. Залишається покладатися на обіцянку Томенка, що такі „клоунади з історичними традиціями” скоро вийдуть з ужитку.

Так само хочеться сподіватися, що озвучені Ющенком міфологеми про Україну як колиску цивілізації ледь не в усіх її проявах (землеробства, писемності, конституційного ладу – що ще додати до цього?) не становлять  головний меседж нової влади історикам і залишаться пам’яткою „майданної риторики” на рівні з „Цитатником свідомого українця”, що його поширювали все на тому ж Майдані; там аналогічний блок репрезентував „римський історик Помпей Трог” із афоризмом: „Сколоти (читай: українці – О.Р.) – це найстарша нація світу”; ним, можливо, керувався й п. Нечипорук, твердячи, що ми раніше всіх з’явилися на світ.

Утім, не слід забувати, що в Україні навіть обмовка влади здатна обернутися зливою квазіпатріотичних фантазій: досі ж бо представники того, що прийнято звати паранаукою, надихалися значно меншим – аж до слів Білла Клінтона: „Україна є однією з наймолодших демократій та найдавніших цивілізацій світу”. Навіть передостанній витвір нашого екс-президента прислужився великій справі міфотворення – як це випливає з виданої у 2004 р. в Одесі книжки Валентина Таранця „Арії. Слов’яни. Руси: Походження назв Україна і Русь: Монографія (sic!)”, що її адресовано чомусь не лише „філологам, історикам, соціологам, етнологам”, а ще й „державним службовцям” (хіба що це данина грифові Національної академії державного управління при Президентові України, який прикрашає титул). У резюме читаємо: „Різне етнічне походження укрів (легендарних праукраїнців – О.Р.) і русів є причиною сучасного розрізнення понять „Україна – не Росія”, як це переконливо показано в праці Л.Д. Кучми”. Тож уявімо собі кількість і якість „монографій”, що їх появу можуть спричинити не менш „переконливі тези В.А.Ющенка”!

Та й „перша ластівка” не забарилася – поки що як коментар до церемонії інавгурації. Знову покликано до життя привид Анни Ярославни з Реймським Євангелієм під пахвою – і на „1+1” авторитетно пролунало: „Ніким не доведений, але і не спростований факт – традиція присягати на молитовнику прийшла до Західної Європи з Києва... Анна започаткувала традицію миропомазання з обов’язковим використанням київського раритету” (див. новини за 24 січня ц.р. на сайті „плюсів”).

При цьому в спробах навести лад у минулому, як завжди, стають у пригоді не так науковці, як українські письменники, котрі, за моїми підозрами, спілкуються з історичними персонажами на спіритичних сеансах*. Тож на тлі того, що жодне наше джерело (й, передусім, найголовніше – „Повість временних літ”) не містить жодної згадки про Анну Ярославну, особливо вагомими видаються слова п. Михайла Слабошпицького: „Коли Анна Ярославна була силою видана заміж за короля Франції Генрі І і коли вона там опинилася, ця дівчина плакала – в яку глушину закинула її доля. Париж був селом, по Парижу бігали вовки, а стольний град Київ був суперником Візантії”.

Можливо, коментатору було б варто знати, що на час появи Анни в Парижі історія міста нараховувала понад тисячу років, а сама молода королева, коли й плакала, то дуже швидко втішилася, напрочуд легко засвоївши звичаї французького двору: завела коханця, з яким й одружилася після смерті свого чоловіка. Що ж до рівня „культурності” тодішньої Франції, то хоч, скажімо, Сорбонну ще не було відкрито, це аж ніяк не означає, що Капетинги не мали початкової освіти. Тож кореспондентам „1+1”, замість того, аби тиражувати твердження, що Анна „ставила на державних документах підпис, а не хрест, як її чоловік”, варто було б переконатися, що того злощасного хрестика малював малолітній син королеви Філіп. А інакше не зрозуміло, навіщо було керівництву каналу виряджати своїх співробітників до Парижу, Реймсу й Сен-Лісу за такими інавгураційними коментарями.

Мало свято інавгурації й інший аспект, суто декоративний. Не можна було не схилятися перед громадянською мужністю Першої леді, котра прийняла політичне рішення вдягатися у вітчизняних модельєрів; саме їхньому несмаку завдячує своєю появою ідея, перед тим випробувана на Софії Ротару – продемонструвати за допомогою музейних прикрас із колекції Платонова, що „розвинута культура на території нашої країни існувала з давніх часів” (цитую „Факти” за 29 січня).

Одначе „уроку історії” з цього не вийшло. І справа не в тому, що вдягнуті Катериною Ющенко „експонати” були еклектичною сумішшю речей різних епох. І навіть не в тому, що це, по суті, погребовий інвентар, видобутий, зокрема, і з тих курганів, в яких, нагадуємо, „поховані борці за незалежність України”. Просто знайшлося чимало людей, котрі, споглядаючи, як вилискують на оксамитовій сукні президентської „половини” скарби, не поринули думкою у сиву давнину, а пригадали події зовсім недавнього, в історичному вимірі, минулого: те, як позичав в Ермітажі дорогоцінний імператорський сервіз „царьок” від компартії Романов.

Колекція Сергія Платонова, зрозуміло, не Ермітаж. Однак і уявнює вона аж ніяк не велич українського минулого, а те безпрецедентне розкрадання археологічного надбання України, яке стало нормою за часів кучмізму. Тож навряд чи варто „легітимізувати” це сумнозвісне зібрання владі, котра позиціонує себе як анти-кучмівська. Залишається сподіватись, що наш майбутній „Український Ермітаж”, про який мріє президент, не стане постачальником прикрас для прийомів на найвищому рівні (хоча до фольклорної зачіски нашої сексапільної прем’єрки напевне пасували б давньоруські колти й діадеми) – як і на те, що українським дизайнерам у майбутньому не спаде на думку перетворити на президентську регалію, скажімо, знамениту скіфську пектораль із Товстої Могили (хоча й немає наочнішого уособлення нашої славної минувшини, та й суто технічно це цілком можливо: адже в Музеї історичних коштовностей легковірним туристам демонструють майстерно виконану копію, а не оригінал).

Речам Хмельницького у цьому сенсі не пощастило – хоч у переддень інавгурації до Києва поспішно привезли (як індульгенцію для „Єдиної України”) їхній повний „джентльменський комплект” (не вистачало лишень, за уїдливим зауваженням Луценка, гетьманського коня та самого Хмельницького). Утім, усі ці реліквії побували в парламенті лише як музейні експонати – бо, як пояснював Роман Безсмертний, вони не зовсім „політкоректні”, та й українська історія почалася не триста років тому. Відтак, хоч у риториці Помаранчевої революції і знаходилось місце для її порівнянь із Хмельниччиною, від особи гетьмана зрештою вирішили дистанціюватися – що й зрозуміло: аж надто ріжуть око пов’язані з ним негативні конотації, про які зайвий раз нагадав комуніст Грач, запропонувавши скликати в дні політичної кризи нову Переяславську раду.

Час покаже, кого саме стане вважати щойно конституйована влада своїм „історичним прообразом”. Поки що вона переважно відхрещується від колишньої влади – і то цілком буквально, освячуючи владні кабінети. Однак це вже демонологія революції – а де розпочалася чортівня, там неможливо не згадати про Булгакова. Тим більше, коли маємо нині ще й „другого Булгакова”* на чолі СБУ – фантасмагорія, яку годі було й уявити кілька місяців тому. Коли ж говорити про справжнього Булгакова, то я певна, що від нього ми маємо „знаковий” меседж, до якого варто прислухатись. У п’єсі „Іван Васильович”, яку всі знають у кіноверсії Гайдая, самозванець Бунша, уперше уздрівши царицю, ошелешено питає: „Ваше ім’я  та по батькові, бува, не Юлія Володимирівна?”

От і гадайте тепер, що цим хотів сказати Майстер. Поза сумнівом є одне: попереду нас чекає ще багато цікавого.