Вы можете прочесть данную книгу в оригинале в формате djvu по адресу:

http://www.malorus.org/mnib/mnib103-Ne4ujLewizkij-KriweDzerkaloUkrainskoiMowy.djvu

Руйнування украінськоі мови.

I.

{3}

Лиха пригода для украiнського пісьменства в його мо­ві роспочалося в останні два роки од галицьких журналів, заведяних в Киіві проф. Грушевським ніби-то задля того, щоб завести одну загальну книжню мову для Галичини й Украіни, ще й загальний правопис. Проф. Грушевський пере­вів „Літ. Науковий Вістник" з Львова в Киів, потім завів журнал, „Записки Киiвського наукового товариства", як ор­ган того товариства. Для народа на Украіні був заведяний журнал-газета „Село", ще й під рукою проф. Грушевського незабаром опинилось видання журнала „Украiнська хата"... Як бачимо, в шановного пр. Грушевського була думка по­класти широкий грунт і підвалини для текучого пісьмен­ства на Украіні, і він мав на увазі усі верстви нашого су­спільства, і навіть наукові справи, ще й просвітність украiн­ського народа.

Задумана справа не малоі вартости для Украіні, ще й задумана з широким планом на користь украінцям. Ало че­рез два роки ми бачимо недобрі добутки, бачимо усю шкоду, якоі накоіли ці усі ви'дання для украінськоі мови й зага­лом для украiнського пісьменства. Заводячи журнали, проф. Грушевський обіцяв виправлять галицьку мову в ціх жур­налах і згодом спростить і галицький поплутаний чудний правопис. Але, як кажуть, „обіцянка-цяцянка", і та обіцянка

{4} 

так і зостається й досі цяцянкою і не справдилась а ні тро­шечки. В проф. Грушевського, як виявилось вже в його виданнях, була зовсім инча думка: він заповзявся нахра­пом завести галицьку книжню мову й чудернацький право­пис в украiнському пісьменстві й на Украiні і зробить йіх загальними і для Галичини, і для украінців. Ця пота­ємна думка вихвачується в його статтях. Бо в своiх стат­тях в Літ. Н. Вістнику, він жалкує, що прихильників цієі сістеми зьєднання мови на Украіні „мало", та й ті, додам я од себе, роблять діло й ведуть цю пісьменську справу під загадом, а недоброхіть); він жалкує, що харківський филологічний факультет забаллотірував прийняття галицькоі книжньоі мови й правопису на Украіні. Як проф, Грушевський і справді мав щиру думку зробить реформу галицькоі мови й чудернацького правопису і переробити йіі й перебудувать на зразець мови украiнського народа і украiнських классичніх пісьмеників, то чого ж йому було й жалкувать?

Тим часом в своі статті „На Украіні" в Літер. Наук. Вістнику (III книжка за минувший рік) д. Грушевський ки­дає украiнцям докори, зовсім не правдиві й кривдні. Тут на Украіні між украінцями, пише він, я тільки й чую зма­гання за мову. І діти тіх батьків, котрі колись передніше нехтували буквою й сьміялись з цього, повернули назад, і тільки й мови в йіх, що за букву... А хто ж цьому винен? спитаємо ми в д. Грушевського. Само по собі сам проф. Грушевський. Доки ще йшла потаємна агітація й намова в видавництві „Вік", котрий повидавав книжки з галицькими формами, як от відоме „Дубове листє" й „Літературний Збірник" та мого „Рибалку Панаса Крутя"; доки проф. Гру­шевський не позаводив своiх згаданих вище журналів, на Украіні не було і сліду і призна'ки ніяких змаганнів за мову, бо це було нікому непотрібне. Усі загалом писали чистою украiнською мовою, навить потроху й научньою. І проф. Гру­шевський помиляється, коли все провадить в статтях про якусь мову „баби Мотрони", це б то народню, а не наукову.

Серія книжок небіжчика Драгоманова, як от „Рай" і

{5} 

постут", „Заздрі боги", „Швейцарська спілка", „Про волю віри", „Старі хартіi вольности", та й инчі; „Мусульман­ство" проф. Кримського (тільки друга половина, ним самим написана), та й инчих, як от статті й праці д. Єфремова, та книжка „Про комах" і Арифметика д. Комарова і т. д. на­писані научньою прехорошою українською мовою, і на Украіні всіма читаються з великою охотою, бо ці пісьменики вміли й знали, як треба писати, і поклали за основу своєi мови народню украiнську мову.

Само по собі як декотрі добродіі на Украіні постерегли га­лицькі заміри й тенденціі, щоб і в нас писали тією вищою мовою, буцім-то вже в Галичині зовсім виробляною й готовою, то й підняли протест проти псування украiнськоi мови. Але один тільки щирий і правдивий небіжчик Грінченко запротес­тував, видввши своі книжечки „Тяжким шляхом" та „Три питання", як протест проти попсованоi галицьким впливом мови в газетчиків і чудного й ненотрібного галицького пра­вопису, де він між инчим прямо каже, що писати—роздераючи дієслови (глаголи) на дві або й на три частки: бояти ся, бояти муть ся і т. д. на Украіні ніхто й ніколи не буде й ніхто не ставитиме безліч двух точок, бо над і не йотірованим дві точки і самим галічанам треба ставити не над і, бо воно скрізь в усіх випадках в словах мяке, а над півзгучними буквами, котрі стоять перед ним, як от: на селї, в хатї, в коморї і т. д. бо то вони бувають мякі, або тверді. І Гринченко казав правду. Відома річ, що Желихівський, заводячи в Галичині Кулішів правопис, по­ставив в своєму Словарі дві точки над тим і, котре одповідає букві Ъ в церковнославянські мові в словах, для компромісса, щоб загодить стару галицьку партію й духо­венство, котрі вживали букву Ъ, ніби-то віи хоч і викидає с книжок букву Ъ, але натомісць значкує йіі. Инчого чисто науковаго грунту ці дві точки над і тут не мають, і цієі. нісе­нітниці не прийняв доброхіть ні один украiнський пісьменик. А коли галичани й проф. Грушевський натика'ють силу точок в своіх журналах в статтях наших украінців, то вони,

 {6}

видаючи своі утвори опрічніми книжками, викидають цю нісенітницю, цю массу непотрібних точок, стулюють докупи пороздирані надвоє й натроє діеслови (глаголи) сьмішні для публіки й злучують докупи частки глаголів. Так зробив д. Винниченко, д. Коцюбінськай й инчі.

Врешті скажемо в одповідь проф. Грушевському на його кривдні слова: „за наше жито, та нас і бито". „А хто винен?—Невістка. Але ж йіі нема дома!—Он висить на жертці йіі плахта", приказують в народні приказці. Гали­чани самі ж збиля мовну бучу на Украіні, завели колот­нечу в сьогочасних наших пісьмеників, а проф. Грушевський з цієі причини ще й нам кидає докори, котрі він був повинеи кинути галицьким пісьменикам. Яя сам проф. Грушевській почав в своі „Історії з старих (давніх) часів випра­влять потроху свою попсовану мову, це б то почав класти за основу своєі мови — українську мову „баби Матрі", а не щось стародавнє робляне й книжнє в Галичині, тоді публіка почала читати цю книжечку, хоч рецензенти О. С. і В. Доманіцький і в ці кпижці знаходили чимало хиб проти украінськоі мови,—і вони писали правду.

Ми не будемо робить тут вдруге своiх умовиводів, сказаних нами в передніші статті: „Сьогочасна часописна мова на Україні". Скажемо тільки, що в великоруських вче­них, як от Пипін, Бєлінський, Добролюбов, Писарев, як я добре зумисне проаналізував йіх мову, скрізь покладяна, як грунт, мова „баби Акуліни", це б то чисто великоруська, народня. В наукових вчених працях не великороссів, котрі пишуть великоруською мовою, вже примітна робляність, а часом і якась важка плутанина. Бо ці вчені користуються науковими працями німецьких вчених, написаних важкою мовою. Німці люблять завірчувать просту мисль в мудрі абстракції та цонгелецькі періоди. А хто ж скаже, що зга­дані вище українські праці проф. Драгоманова, проф. Крим­ського, д. Єфремова, д. Комарова, або й галичан Омеляна Огоновського й Олек. Барвінського не наукові?

Галицька книжня научня мова важка й нечиста через

 {7}

те, що вона склалася по синтактиці мови латинськоi або польськоi, бо книжня вчена польська мова складалась на зразець важкоi латинськоi, а не польськоi народньоі, легкоi й жвавоi мови, яку ми бачимо в польських белльлетрістів та поетів. Галицькі вчені ще й додали до неi, як складову частку, остачу староi киiвськоi мови ХVIII віку, нагадуючу в москвофільських пісьмеників староi і новоi партіi мову Ломоносова. І вийшло щось таке важке, шо його ні одні­сінький украiнець не зможе читати, як вія ни силкувався б. Через те галичанам треба б класти за основу своєі книжньоі мови народню наддніпрянську украiнську мову, а не свою галицьку стару підмову, чи говірку, перехідну до поль­ськоi мови з безліччю польських слів, як от кроки,— ступіні, карк — потилиця, помешканє — житло, на Волиню (на Волині) і т. д.

Проф. Грушевський кидає украiнцям на'зря ще й дру­гий неправдивий і кривдний докір за разуразні змагання про мову й правопис в теперішній час, ніби-то батьки теперішніх украінців глузували над буквою, (с кого й за що сьміялись? чи не с старовірів?!), а теперішні украiнці встоюють тільки „за букву" й змагаються за це... Ми вже недавнечко чули такий самий докір од одного з рецензентів моєi статті: „Сьогочасна часописна мова на Украіні", що, мовляв, ми не встоюємо за букву, ва якесь старовірське „двоєніе аллилуя", це б то за заведіння відомих апострофів (з'їзд, з'я­вився, п'єса і т. д. і двох точок над йотированим ї). Це мов не велика й не вартна річ... А тимчасом од цього ж кружка, що сам заводив оте „Двоєніє аллилуя",—двоіння точок, був виряджений в Петербург небіжчик Доманіцький саме тоді, як украiнські думські посланці почали видавать свою партійну газету „Вісти з Думи". Вони почали вида­вати йіі кулішівкою, в усіх випадках з однією точкою над і мяким і без апострофів; але як тільки зьявився там Доманіцький і став ніби-то до помочі в редакціі... зараз сливе половина статтів почала виходить поцяцькована двома точ­ками над і й апострофами. Тільки не прийняли ціх    при

{8}

крас селяни, як, от Нечитайло, та батюшки, як от отець Гриневич, і ця одна і єдина газета видавалась тоді зразцевою украiнською мовою в порівнянні з мовою „Рідного краю", „Громадськоi думки" й инчих. І вийшло так, що ці ж добродіі самі були буквоіди, заводили „двоєніє аллилуя", це б то букву, хоч кивали на других, заводячи потаєнці своє „двоєніє аллилуя". Та ще треба додать, що саме въ той час якийсь кружечок украінцівъ, певно спілників „Влаготворит. Петербург. Общества изд. деш. украінських книг" подяли в Петерб. академію наук своє „Завідомління", щоб ака­демія взялась за справу заведіння правопису в украiнські літературі і постановила свій академичній присуд...

Цікаво й те, що під цій завідомлінням підписані до­бродіі, нікому невідомі і нічого не писавші по—украінський. Мабуть підписались тільки ті, що були на раді в хаті, та молсе й ті, котрих покликали для „рукоприклад­ства" з другоі якоісь кімнати... В Киіві ні редакція „Киівськоі Старини", ні украiнські пісьменики в Киіві й поза, Киівом за цей вчинок, „невідомих добродіів" нічого й не знали.

Те ж саме робить і проф. Грушевський. Кинувши до­кір украінцям, що вони нічого не роблять, а тільки ведуть завсідні змягання за мову й правопис, він каже, що зовсім буцім-то не пеклюється за букву. Але він сам заповзявся ж заводить на Украіні таку ж „букву",—такий премудрий пра­вопис і чудернацьку галицьку мову, котру вже таки давнень­ко обсміяла украiнська публіка ще як виходили „Шершень", „Гром. Дуика" й инчі. Навить прості люде в Киіві, котрі чи­тали, або бачили галицькі книжки, (та й не галицькі тільки) кажуть міні, що оті усі точки та значки (апострофи) колись згодом висипляться с книжок, як непотрібні. І справді, колись ставили ж дві точии в великоруських книжках над ё, як воно вимовляється, як йо або о: мёдъ, ледь, шёлъ, брёлъ, а тепер ціх точок ніхто не ставляє, бо це діло не практичнє і робить загайку й навить буває завадою (помЪхою) при пи­санні. І тепер міні вже чудно, як будлі-де в старі книжці

 {9}

побачу мёдъ, лёдъ—ніби з очима на лобі. Тільки ставляють дві точки над словом нёбо—піднебення, для одли'чки од сло­ва—небо. Сам же проф. Грушевський не тикае ціх точок над е в своіх великоруських писаннях, зберегаючи його для украiнців...

Проф. Грушевський хоче намовить украiнських літе­раторів писати окроми складові (составныя) частки дієсловів (бою ся, бояти му ся) с тієі причини, що в славянських мо­вах— ся пишеться окроми од слів, а в польські мові, як і в галицькі, ставиться спереду дієсловів. Але яке нам діло до инчих славянських мов., до польськоі, чи сербськоі? Нащо нам підроблюватись під йіх? Славяни ж не читатимуть на­ших книжок; наші книжки пишуться для украінців, котрі і не відають, і навить не бачили, як пишуть славяни. А тим ча­сом такі роздерті в писанні слова, як от, прикладом, дієслови на ся, та ще й середніх залогів й усякі складові прикметники (нарЪчія): бояти ся, божити ся, божити муть ся, бояти муть ся, в низ, в гору, до гори ногами, і т. д. і сьмішні, і чудні для публіки, і нагадують правила з грам­матиках, де мовиться про слова складчасті (сложныя), складяні з двох слів, або про флексіi склоніння й спряжіння, ко­трі в грамматиках ставляють в відомих табличках. Але літе­ратура не грамматика, а публіка не школа, і йіі нема інтереса в цьому товмачінні, а народ і не втямить цієі пре­мудрости, бо усі знають тільки суцільні слова, а за склад­часті, штуковані (складяні з часток) слова повинні дбати й товмачить за це в школі вчителі.

Проф. Грушевсьяий кинув украінцям ще й третій, вже не докір, і нахвалку (угрозу), що хто на Украіні копає яму під галицьким пісьменством, той копає яму водно'раз і під украiнською літературою, бо теперички культура (?!) на Украіну йде з Галичини, і т. д. Ми скажемо, що слово культура має дуже широке значіння, і проф. Грушевський прямо таки зловживає (злоупотребляетъ) це безвинне слово. Усю цю культуру він далі потім зводе на сьогочасну га­лицьку літературу й каже, що галицьке пісьменство теперечки дуже поширшало й розвилось, що галичани працю

 {10}

ють і пеклюються за пісьменську справу с таким завзяттям, за яке украінці і не думають, і не гадають, і навить ні уявління, ні втямку (понятія) за це не мають.

В ціх докорах нема правди, окрім останнього пункта, що в Галичині в наш час багацько зробили для пісьменства, багато понаписувяли книжок, багато видали ціновитих статтів в „Записках наук. тов-а ймення Шевченка", й опрічніх научніх книжок, вартих того, щоб йіх прочитати й по­користуваться ними. Але проф. Грушевскій забув про одну річ: усі ці видання й сливе усі книжки написані такою недоладньою, чудною й важкою не мовою, а провинціяльною говіркою, що йіх на Украіні ніхто не зможе читать. І якби украiнські пісьменики прийняли оту галицьку книжню мо­ву, як з цім пабивається проф. Грушевський, то й йіх кни­жок украiнська широка публіка та й увесь наш народ не читатиме, як вже й не читає й тепер, хоч часом знезнавки й купить хтось якусь галицьку книжку. Не трудно втямить кожному, хто під ким копає яму, і кому небезпешніше й страшніше це підкопування. Скажемо, що виходе зовсім напереверт. Проф. Грушевський, заводячи нахрапом на Украіні галицьку книжню мову й правопис, копає таку яму, в котру можна поховать украiнську літературу навіки. Бо наша широка публіка вже обсьміяла ту мову й правопис, надавала прізвищ молодим нашим пісьменикам, як от: від­гуки, кроки, пєси (п'єси), штуки і т. д. І як наші молоді пісьменики, прихильники такого пісьменського зьєднання не схаменуться і не покинуть своєі тенденціі запроважувать в наше пісьменство силу галицьких та вкупі з га­лицькою мовою й польських слів, то украінці надають йім ще білше прізвищ і... врешті... зовсім не читатимуть і не купу­ватимуть йіх книжок. І вийде так, що й наші легковажні тен­денційні пісьменики зостануться... без публіки. Відоме діло, що Галичина мало купує книжки. Ринок украiнського пісьменства на Украіні, а не в Галичині... Вже й тепер поло­вина спершу прихильноi до украiнських книжок нашоі пу­бліки зневірилась в будущині украiнського пісьменства і...

 {11}

махнула на його рукою... Галицькі книжки страшенно на­шкодили нам.

В теперешній час в нас на Украіні, як ми вже згадали передніше, галичани мають у Киіві три своі пісьменські ор­гани: „Літ. наук. Вістник". „Записки киiвського науковаго товариства", і журнал „Село", (замісць його виходе „Засів"), і підручній йім журнал „Украiнська Хата", підручня по мо­ві, але не по правописові. Багато с тіх украiнських пісьмеників, котрі колись вживали галицьку мову з йіі формами (від, сей і т. д.) ще й с приміткою польських слів й вида­вали ,,Громадську думку", „Шершня", „Нову громаду", давно схаменулись, покидали своі шкодливі тенденціі, і та­лановитіші з йіх позаводили видання: „Рада", „Світло", „Рілля", „Дніпрові Хвилі", „Світову Зірницю" (для народа).

Як відомо, в Галичині завсегда були газети, вида­вані двома партіями: старою, чи москвофільською, і моло­дою украiнською, котра спершу видавала своі органи гар­ною, сливе справдешньою украiнською мовою, як от „Прав­да" і „Зоря". Ці дві партіі без перестанку змагались та лаялись за мову й правопис етимологичній, за вживання букв — Ъ, ы, ъ, і т. д. і правопис фонеетичній — кулішівку. Це завсіднє змагання й цю лайку галицька молода чи украінська партія перенесла теперички на Украiну в Киів і тут на Украіні зайняла своiми органами те станови­ще, яке мала в Галичині стара партія, накидаючи нам і силуючи нас усіма способами прийнять йіі чудну мову й правопис. Решта часописних наших виданнів не виступає проти неі в статтях, але мовчки силкується видавати своі журнали народньою украiнською мовою. Змагання й усякові мовні спотички йдуть білше в розмовах, на словах, окрім згаданих мною книжечок — статтів небіжчика Грінченка. Таку спотичку на словах, дуже цікаву трапилось мать і міні з одним невідомим і незнайомим міні галичанином в одному книжньому магазині в Киіві. Одчиняю я двері в магазин, а за мною сьлідком шусть у двері якийсь молоденький па­ничик, довгобразий, гарний на вроду й чепурненько убра

 {12}

ний, з білим кашне на шиі. Я почав роздивляться на при'­лавку на усяковий книжній дрібязок, а він і собі нишпорить, нахилившись, разгортае книжечки, а далі заговорює зо мною. Мова в його була чудна, химерна, якраз така, якою пише своі статті д. Євшан, з якимись чудними викрутасами, з латиньською синтактикою. Це мене зацікавило, бо усі мо­лоді буковинці й галичани, котрі часто одвідують мене в Киіві, усі розмовляли зо мною гарною украінською мовою. Я одразу дізнався по його мові, що він з Галичини, і питаю в його за деяких моіх давніх знайомих у Львові. Тоді він каже міні, що він не галичанин, а черніговець ро­дом, але довго пробував в Галичині, бував скрізь і на Украіні, навить був і в Качанівці в небіжчика В. В. Тарновського і знає його. Це навело на мене заздрівання (подозрЪніе), бо вже 25 год я живу в Киіві, і 25 год бував у Тарновського, котрий вже жив тоді в Киiвi, а цьому паничеві на взір бу­ло не білше, як годів двадцять шість, сім. Не міг же він, лежачи в колисці в пелюшках, йіздить в Качанівку, та ще й тоді вже продану. Я пересьвідчився, що зо мною розмовляє якась чудна проява, в котрош може нема однієі клепки в голові, або й де'нце випало...

— Як же ви встигли, випадком пробуваючи в Галичині, так швидко навчитись розмовлять галицькою книжньою, та­кою чудернацькою мовою, коли як я був у Львові, то й старші й молодчі розмовляли зо мною гарною, чистою укра­iнською мовою, а не такою чудною, як оце ви?

— О теперички не тільки у Львові, але і в Киіві, і в Харкові, і в Одессі усі студенти вже говорять отакою мо­вою, як оце я. Усі дочиста' !

— Невже таки всі? Я ж часто зострічаюсь с студентами, і вони усі говорять народньою украінською мовою, тільки один студент д. Петлюра і справді балакав зо мною так, що я спитав його, чи не з Галичини він.

— Де там! Усі, усі вже так говорять і будуть говорити— одказав він.—От я тільки що бачився с київськими сту­дентами...
 

{13}

„Що в тверезого на умі, те в пьяного на язиці". Он куди гне оцей панич! А цей добродій гнув туди, куди потаєнці гнуть галицькі журнали на Украіні, але на словах дурять украiнців.

Другий молодий добродій, вже не удаваний украiнець, а справдешній, казав міні з наiвною щирістю: треба, щоб молоде покоління на Украіні, як от студенти, гімназісти, міські й сільські школярі привчились до галицькоi книжньоі мови, з галицьких книжок нахапались галицьких слів (і поль­ських—додам я), і тоді уся молоднеча на Украіні читатиме з охотою галицькі книжки й писатиме тією мовою.

— А чи купуватимуть же ті перемуштровані й перели­цьовані в мові студенти й школярі ваші книжки й журна­ли?—питаю я в його;—чи ви ж самі читаєте львівські „За­писки наукового тов. йм. Шевченка й инчі научні книжки?

— Ні, не читаю, бо йіх неможна читати через мову. Але вона колись виправиться, - каже він.

— А коли ж це буде? А коли ж то ваша молоднеча спро­можеться виписувать ті журнали й книжки?— спитав я в його;—та й чи перевчите ви усіх школярів та студентів на Украіні, коли Україна велика, а галицькі книжки далі од Киіва і не йдуть, і не купуються, і само по собі молоді люде й школярі не можуть навчиться тієi мови?

Добродій замовк. Цей добродій безсуперечно належався до партіi пропаганди галицькоi мови й правопису, але, зне­вірившись в ціх галицьких тенденціях, він потім згодом йіх покинув, як справу неможливу, котру ніколи неможна здійснить (осуществить, исполнить) на Украіні.

— Треба сказать, що галичани зовсім таки недосвідчені і навить наівні в ці справі, бо не знають украiнськоi пуб­ліки, не знають дійсного становища украiнського пісьменства на Украiні, инчого в нас, ніж у Галичині; а проф. Грушевський, пробувши двадцять пять год у Львові, і не може гаразд знати зз це дійсне становище справи в наші широкі публіці. Всі ці добродіi в Киіві виробили собі не­правдиве уявління за цю справу в украiнському суспіль

 {14}

стві, підводячи його під становище цієi справи в Гали­чині, де йому спріяють оффиціяльно, де публіка читає усякові книжки, хоч би вони буби написані чудною говіркою. А наша школьна молоднеча, як і ті теоретики украінці, ві­рять в свою тенденцію і в свою сістему якось нерозсудли­во й псують в своіх писаннях мову; друкують цю сьмішну нісенітницю... на сьміх наші публіці. Недивно, що харьківське „Общество грамотности" недавно надрукувало в газе­тах оповістку, що буде за плату видавать книжки для на­рода на великоруські й украiнські мові, і не прийматиме книжок, написаних галицько-украінською мовою. Недивно, що полтавське земство не схотіло друкувать книжок для народа, поданих молодими пісьмениками, с тієi причини, що вони написані мішанкою украiнськоi й галицькоi мови, і земці дали авторам одповідь, що й вони самі не розумі­ють мови тіх книжечок. Видавництво „Дністер" в Камянці таксамо не прийняло для видання книжечок для народа од­ного молодого добродія в Камянці, С... котрий давно пра­цював і падкував коло тіх книжок. Здається, час би вже йім схаменуться, покинуть свою тенденцію і взятись за мову наших классичних пісьмеників, котрі вже сто год працю­вали над цією справою й дали зразцеву украiнську мову, або перейти на мову „баби Мотрі", це б то перейти на пишну чисту мову народніх пісень та козацьких дум, як радив йім великий стиліст небіжчик Грінченко.

Проф. Грушевський в згадані мною передніше своі статті показує на той факт, що Літ. Наук. Вістник має чи­малий поспіх на Украiні, бо має пренумерантів на Украiні. Ми, зумисне добро досвідчившись за цю справу, знаємо на­певно, що виписувачі читають тільки те, що написано укра­iнцями часом і справді гарною чистою украiнською мовою; читають ще статті Iв. Франка, таксамо часом написані гар­ною украiнською мовою жваво й цікаво, такою мовою, якою написані його повісті й оповідання. Статтів, написаних га­личанами, не читають, як я бачив в деяких книжках, на­вить не розрізують. От для зразця уривок с статтів д. М

 {15}

. Євшана (Літ. наук. В., книж. 6. стр. 444, 1911 р. і—2, 1910 р. ст. 450): Украiнська літ. в 1910 р.:) „Ми стараємо ся, ї слідимо за всїма вiдступлениями від давноі лїнїї, та бажає­мо зрозумїти значіння тих відзтуплень... Зверхні об'яви (?)— се неначе азбука, яка дає нам можність відчитувати (?) ці­лу повість про той внутрішній світ, з якого виходять по­одинокі факти. Се вихідна точка тільки для широких уза­гальнень, знаки, які позволяють нам оріентирувати ся се­ред ріжнородних (велик.—разнородныхъ, укр.—різноманіт­них) явищ" (зьявищ). „Чупринка яркий контраст, як би на нащому овиді (?) літературному зявився Етгард Пое. Чуприн­ка також відбув (чи не добув?) ті скарби... а прецінь (?) станув в якоісь принціпіяльній незгоді. Він виявив свій настрій і патос" і т. д. „Екстаза його (поета Чупринки) се не самозабутє вже, а вищий стан свідомости, який граничить (межується?) з холодом. В слові його, в його відруховости (? чи не ворушливости) ми відчуваємо (?) нараз (?) цілу кручу, та огонь переживань (переживаннів), вихра пристрастий... (прилюбности?) І оба разом (Чупринка і Олесь) вони ставлають другу позицію в нашому доробку (? чи не добутку?) за ми­нулий рік.? (ст. 357). Далі в своі статті д. Євшан розбірає і радить, і цінує дві драми д. Винниченка й каже, що в автора: „спиняється творча відруховність (?), розмах; ефекти стають що раз білше штучні (це б то в Євшина — робляні, а по украiнському це—прекрасныє, искусныє); автор ратує свою давню відруховність сміливими, навіть карколомними ско­ками (!?). На всякий случай се новина в його творчости, що героів він починає малювати серед чотирох стін, відо­кремлених (?) від широкоі течіі житя, яка давно їх пори­вала... Він мало причинив ся взагалі до двигненя (? чи не — рушення?) рівеня літературноi атмосфери... що слідне (?) певного рода неспокійне оживленє (? великорус.)—причина його прискореня"... (хапання). Або оце місце: „коли шукати за поетом (поета), який би умів жертвовати житем, то для Ленова належить ся перше місце... Він всідав беззахистно на беззахистне човно"...

{16}
 

Невже українська публіка читатиме оцю карколомну страшну мову, схожу на якесь чортовиння—з бутвинням, як у нас кажуть на селі? Прочитавши це „човно", і справді поламаєш собі не тільки карк (потилицю), але й саму голову. Ми радимо д. Євшанові замкнути своє човно й пера в скрипю на замок з двома зводами й не писати нічого, жаліючи украiнські й загалом усі людські потилиці й голови. Я ди­вуюсь, як проф. Грушевський надрукував в своєму журналі таке дивовище, по мові гірше од мови статтів в „Записках наукового товариства", неначе зумисне на сьміх украiнцям, або для жартів і глузування з украiнського пісьменства.

В ці самі книжці Літ. н. В. ми знаходимо й другу стат­тю: „Украiнський науковий рух в 1910 році" В. А. Доро­шенка. Цей „рух" (рушення) написаний кращою украiнською мовою, але добре попсованою польськими та галицькими сло­вами: проява (проявок, виявок), лише, доробок (добуток) і т. д. Автор говоре за якісь „Головні історичні „кроки" украінськоі мови, видані проф. Сумцовим, і ми не вгадаємо, за які то „кроки" писав д. Сумцов, чи за ступіні, чи за „степені", чи що, ще й додає, що ті кроки написані з „чутем"; це б то с „слухомъ", а не с ночуванням і т. д. Добродій В. Дорошенко украінець, вчиться в Львові і звідтіль подає на Украіну якусь „прояву", це бто чудну пришелеповату, або божевільну людину, подає польські „кроки" замісць— ступінів, вагу (вЪсъ) поезіі замісць —вартість поезіі; може згодом подасть і польський карк замісць потилиці;—дає підпріємство замісць заповзяття або запопа'дність, (запопадний чоловік—предпріимчивий); рух замісць рушення. Бо в Льво­ві автор чує навкруги себе тільки польську, або єврейську мову, та ще галицьку книжню й читає галицькі книжки, написані чимсь схожим па робляну середньовікову латин­щину. У Львові неможна навчитись украінськоі мови, а можна тільки збавить свою чисту украінську мову дорешти, так що й самому авторові виправить йіі згодом буде трудно. Яка книжня мова в проф. Грушевського, це добре відомо усім читальникам.

{17}

Ми зумисне випишемо хиби в одні публіцистичні статті, проф. Грушевського „На Украіні" (за 1910 рік): „з сочистістю—с соковитістю (соковитий—сочний), ріжні—(різніце волин. слово,—усякові); явища—зьявища (на Украіні кажуть зьявляться, а не являться), на поли—на полі, крови—кро­ві, по ріжним сгаттям—по різних статтях (великоруссизм), при рівнодушности—при байдужністі (предл. пад., а в род. буде—до байдужністи), сумнівати ся, сумнивали ся—вагаться; короткозорому—низькоокому; оцінити—оцінувати, відносини —стосунки; на проявах—на про'явках, на ви'явках; суспільности—суспільства; не враховуючи ся—не прилічуючи, не залічуючи, з окрема (і не знаю, що воно таке), попит—за­пит (спрос), кінець кінцем (великор.—врешті) підпріємство— запопа'дність; скорше (?) швидче, рахувати—лічить; під тя­гарем—під вагою, вагото'ю; штучною заохотою до книжок— (нічого не розберу! по-украінськи виходе таке зничіння: с ис­кусною, прекрасною, але нічого не виходе); внімком—вийнятком, ви'лучкою; модним кличем (?) підраховуються нові товариства (не втямлю нічого), затаскані фрази (?); двигачом—ворушилом, ворушильником, (в украiнські мові нема великор. слова—двигать, а є тільки слова—здвигнув плечи­ма; земля двигтить); відчуваєть ся—почувається (народнє слово, приставка від—од, показує, що людина не почуває щось, а одганяє од себе почування); зязує новим зязком— (звязує новим звязком), цінитель,—цінувальиик (цЪнить— цінувать).

От така достоту мова проф. Грушевського і в його Істо­ріi Украіни, і в його статтях в Літ. Наук. Вістникові. От ще зразець його мови в статті „Два ювілеі" в Літер. Науков.

1) Це зязав, сятий, кісто вимовляють так ті селяни, в ко­трих верхня губа дуже коротка й тонка, а зуби чималі, і верхня губа не стуляється с спідньою, щоб вимовить букву в. Таких субьектів міні трапилось чуть на віку тільки двох. Тикон Карук (літинск. иов), отак говорив, і ще й до того каже він: гива, (ива), гиндик. Це якась ганжа в органах мови, од чого залежиться й чудна вымова деяких слів.

{18}

Вістникові. Річник (Рочник) II. Книж. III. 1911 р. „Річниця смерти нашого найбільшого поета тісно й нерозривно (вели­корус.) зязана з річницею визволеня селянства на Украiні. Ма­ніфест про визволеня (визвоління) був підписаний 19 лютого стар. стіля тиждень (за тиждень) перед смертю Шевченка, але опублікованя (оповіщення) його відложено (одкладяно, а по великорус,—отложено) на першу неділю посту, і Шев­ченко напружено чекаючи (ждучи) сього (цього) многоваж­ного акту і сильно (дуже) дражнячи ся (? с кого ж то він дражнився, чи прозивався, чи с кимсь лаявся?), від того проволікування (певно великорус. проволочки, бо по-укр. во­локти, проволокти значиться — щось тягти по землі або проволокти) вмер серед свого сподіваня (можна вмерти серед хати, серед двора, серед ночі—вночі, а не серед ду­мок та сподіваннів. Певно автор мав на думці сказати:—в час сподівання). В один час пішла по Украіні поголоска (це б то певно чутка, бо поголоска—це поговір, оббріху­вання, недобра слава), про свободу і сумну утрату. Память визволеня (визвоління) сплела ся з образом чоловіка, ко­трий як ніхто відчув (? певно почував, почу'тив) жах і оги­ду кріпацькоі (панщанноі) неволі і т. д. Шо це за „Память ви­зволеня",, (певно автор хотів сказать—Думка, мисль за визво­ління), котра ще й сплелась з образом чоловіка? Що то за річ­ниця? Молена тільки на здогад думать, що ця річниця не єсть щось річане і не стосується до річки, а певно усім відоме на­родне слово роковини, як от слова—третини, девятини, со­роковини й роковини будлі—чиєі смерти.

По украінські народні мові—цю плутанину можна так розуміти, що не од забарки й загаяння, або опізніння з оповi'щениям маніфесте, а од якогось волочіння по землі, чи що, Шевченко с кимсь дражнився, чи с когось прози­вався або лаявся, або дратувався с кимсь та й умер. Укра­інські слова — дражниться, дратуваться мають в нас таке значіння: сміятись с кого, глузувать, показувать язик, ти­кать дулі, давати прізвиша; а слово—дражнить має значіння — раздражать когось, або давать комусь прізвища: баба {19} ходе по кутку та тільки собак дражнить; на Радьківці живе Петро, отой, що його дражнять Тарано'м, це б то да­ли, йому прізвище—Таран. Слово дратувать когось має зна­чіння тільки—„раздражать" кого-небудь: не дратуй мене! не допікай міні! В галичан слово—дражниться має значіння— раздражаться. Од цього вживання галицького слова дра­жниться в д. Грушевського виходе плутанина, та ще й сьмішна; вийшла просто нісенітниця, кривдна для згадки й спомину великого Тараса, бо це слово ніяк не стосується до смерти Тараса. Це усе в статті украiнцям доводиться при читанні розуміти наздогад... перекладаючи цю плута­нину в думці так, що опові'щення маніфеста було одкладяно на першу неділю посту; Шевченко, ждучи з напруженням цього многоважного акта, і дуже од цього збентежений, цім роздражняний, од того загаяння вмер саме в час свого спо­дівання.

Що то за „річниця" смерти Тараса? Можна таксамо наздогад розуміти, що то автор говоре за роковини смерти Тараса, як от буває спомин душі небіжчиків на девятини, сороковини й роковини, це б то на девятий, сороковий день після смерти й тоді, як мине рік. Відома річ, що в нас що року празникують „роковини" смерти Шевченка, а не „річ­ницю". Цей неологізм автора і непотрібний, і зайвий, і не­вдатний. Автор, складаючи цей неологізм, змішав докупи два коріні в українських словах: рок та рЪк, котрі обідва в украiнські мові бувають в однакові формі—рік: річка, заріччя, річаний, та рік в имен- падіжі, а в род.—року. Але в тіх показаних словах буква і змінила давнішу букву Ъ, а в слові рік (год) буква і—навить не корінна, а змінна, і тільки під наголоском зосталась в мові в односкладних словах, як от рік, віл, та в слові—торік, а врешті слів стоіть о: року, роковий, роковщина (по'дать прядивом та натурою за часу паншини). Проф. Грушевський в своіх словах річниця, річник узяв для збудування неологізмів не корінь—рок, а корінь рЪк,— і вийшла плутанина, бо слова річниця і річник дають уявління чогось такого, що стосується до річки, до чогось річа-{20}ного [1], а не до року. Можна подумати по аналогіі с схо­жими словами, що річник це чоловік, як от чарівник, пасішник, чередник, баштанник, а річниця це його жінка, як от баштанниця, чередниця і д. д. Бо в ціх словах поставляні найчастіші суффікси діючих особ мужеського й жі­ночого пола: ник, ниц, як от: вовчиця, лисиця. Через це й здається, що річник це якийсь сторож коло річки, або на плотах, а річниця це його жiнка. Такі невдатні неологізми трапляються і в Історіі Русі-Украіни, як от „тяглість" періода історичніх подій (том VII) й инчі. Д. Грушевський не примитиковує своіх неологізмів до конструкціi аналогічніх слів живоі народньоі мови, і через те часом неможна й дога­датись, який втямок (понятіе), або яке уявління треба робить собі в голові, а через це доводиться читати й розуміть слова наздогад. Проф. Грушевському треба було б поставити не Річник II, а Рочник ІІ-й, як от в польські мові; не річни'­ця, а рочни'ця, тоді б кожне догадалось, що ті слова сто­суються не до річки, а до року. Але й слово рочни'ця зайве, коли ми маємо народнє слово—роковини. Що утворив у своі мові народ, те треба і вживать, і примитиковувать до цього неологізми, а не вигадки.

Тут таки трохи далі в ці статті ми знов бачимо слова то великоруські, то галицькі, як от: поневолення народа —заневолі'ння народа: (тут приставка не аналогічна с при­ставками підхожих народніх слів: занапастить, запагубить, запанщанить—закрЪпостить); в глубину народа (в глибиню, в глибочінь), страдник—стражде'ник, не трівала довго (не розумію й сам. і не догадуюсь, що воно значить), устрій— уклад, робучих—робочих, стало нарожним камінем (рог— угол дома,—це польське слово)—угловим камінем, „во главу угла"; прояв терора—про'явків. Слово проява це в нас—трохи чудний, трохи божевільний чоловік, а в Галичині в книжках вживають це слово замісць—про'явок, (проявленіе). Я

1) Річаный—рЪчной; на селі кажуть: це вода річана, а не ставна, не криничана, або кринишна. Васильк. пов.

{21}

розібрав мову тільки с початку згаданоi мною статті д. Грушевського. Списати усі недоладні й невдатні слова, усі хи­би в мові—це і зайва, і морочлива річ. Його статті треба читати білше наздогад, полапки, пускаючи разураз недобро­хіть у думці завсідній аппарат процесса перекладу його по-плутаноі мови на живу украiнську мову, щоб гаразд по­стерегти і впіймать мислі і тяму (смыслъ) в деяких фразах.

За грунт своєі пісьменськоі мови проф. Грушевський узяв не украiнську мову, а галицьку говірку з усіма йіі стародавніми формами, навить з декотрими польськими падіжами. До цього він додав багацько польських слів, котрі галичани звичайно вживають у розмові і в книжні мові, і котрих є чимлло і в народні мові. До ціх змішаних часток своєі мови проф. Грушевський додає ще й чимало слів з сьогочасноi великоруської мови без усякоі потреби й тулить йіх в своі писання механично, по звичці, тільки через те, що ці слова, напхані школою, лежять напохваті в голові. Окрім того він ще додає мову актову й мову козацьких літописів. Тим-то його мова найбілше скидається на чудну­вату давню мову відомого „Дневника" генерального подскарбія Якова Марковича, небожа відомоi гетьманші Насті Ско­ропадськоi, надрукованого в „Кіевской старинЪ" небіжчи­ком Лазаревським і виданого опрічньою одбиткою, а най­білше на мову кінця цього „Дневника", після того, як Мар­кович, після смерти гетьмана Скоропадського побувавши в Москві і трохи призвичаiвшись до великоруськоi мови, по­чав густіше й частіше вживати йіі в своіх записах.

Маркович писав свій „Дневяикъ" північною полісською підмовою в північні Черніговщині, де народня мова недуже чиста, а якась мішана, бо в ці мішанці трапляються і ве­ликоруські, і білоруські слова, і місцеві трохи чудні. Він наприклад раз пише—наша Пріська, другий раз пише— ПрЪська, а далі вже пише Прiська. І в д. Грушевського так­сам о раз написано—розвиток, а зараз за ним — розвій; раз —байдужний, а дазі—рівнодушний. Писання д. Грушевського мовою трохи підхожі до мови „Исторіи руссовъ" Коніссько-{22}го. Тільки в ці історіі деякі місця написані доволі чистою наддніпрянською украiнською мовою с приміткою велико­руськоi книжньоі мові. Мова пр. Грушевського трохи схожа і на мову в „ЛЪтописи Самовидца о войнахъ ХмЪльницькаго", писаноі украiнською мовою того часу с примішкою ніби ве­ликоруських слів, але ці слова усі забрані і внесені Ломоносовим в великоруську літературу, і вони вважаються тепер, як „русскія". Небіжчик Ом. Огоновський, хоч родом галича­нин, але він був словесник і грамматист, дбав передніше од усього за мову, і через це його Історію украінськоі літератури читають і на Украiні.

Як історик, а не словесник і грамматист, проф. Грушевський вважає нередніше од усього на „факти" в істо­ріі, а не на мову, і знать не дуже то дбає за неі, ставляю­чи слова, які трапляться в думці й несамохіть спадають са­мі с пера на папір; а вже втрачений самий инстинкт живоі украінськоі народньоі мови не підказуй йому механично, сливе несвідомо вживать підхожі украiнські слова живоі мо­ви. Окрім того шановний профессор дуже працьовитий, ду­же ворушливий в своіх працях, завжди закиданий роботою в Галичині в „Науковому товаристві ім. Шевченка, і в инчих місцях, і на Україні в Киіві сам слідкує й падкує коло роботи в редакціях. Ця сила роботи, та ще й строковоi [1] само но собі стає для його завадою (служить помЪхою) для обробління своєі мови в писаннях на строк в ці хапані роботі, як кажуть селяни. З цієі причини історичні утвори проф. Грушевського зможуть читати тільки спеціялисти, або люде науки, звикші до усякових актових чудернацьких мов. Його історія Русі—Украіни це останнє слово науки украін­ськоі історіі, але що стосується до мови, то можна сказать, що це остання украiнська козацька літопись, в котрі усе зведяно докупи, перевірено й перегляджено критично й научно. Але

1) Зап. в васильк. повіті. Строковими робітниками ззуться ті чоловіки, що наймаються в дідичів на економіях не на рік, а на літо, або на літо й осінь до Покрови.

{23}

уся вона написана сливе архаiчною важкою, тягучою, нена­че якоюсь літописною та актовою мовою.

Окрім слів тепер ніби-то великоруських, але забраних Ломоносовим з украінськоі книжньоі мови украiнських вче­них ХVIII і ХVІІ віків, в історіі д. Грушевського трапляєть­ся багацько слів, забраних с сьогочасноi великоруськоі книж­ньоі мови та й чужоземських, і то без усякоі потреби, як от: сотворивши собі в виді повних созвучнихъ (підхожих) національних і суспільних елєментів (суспільських часток) громадянства... дальше (далі) глубоко проникали (глибоко промикувались; (в Галичині є таке народне слово, є в Словарі Б. Грінченка), слабше (слабкіше, менче), для аккумуляціі сили сопротивления; самих тих опорних точок, потрясенє, репрезентація, кінець кінцем (въ концЪ концовъ) уложилася дуже незамітно (непримітно). В його безліч великоруських слів, так що на двох рядках слів доконче стремить одно або й білше великоруських слів. Лучче б було, якби проф. Грушевський зовсім не пускав нових слів, бо... він утратив самий инстинкт народньоі мови. Ця уся плутанина така далека од украінськоі мови баби Мотрі, як небо од зем­лі. І з цієі причини широка публіка не читатиме капітальноі праці проф. Грушевського. Пипін в своі „Історіи русской літературы" каже, що „русскій литературный язик самий пестрий въ ЕвропЪ"... Можемо сказати, що мова в працях проф. Грушевського таксамо пістрьо'ва, ряба, коли ще й не рябіша й важча, ніж у історика Сергія Соловьева, де за основу покладяна мова „баби Акуліни". Проф. Гру­шевський любить писати довгими періодами, і через те в його мова виходе важка, тягуча. Щоб стиль був жвавіший і легчий, треба б поперетинать ці довгі періоди на частки, на­двоє або й натроє; треба б частіше ставить точки, тоді мова була б легча й жвавіша. Само по собі, що це можна зробити при другому виданні, подбавши й попеклювавшись при тому й за саму чистоту мови, повернувши йіі з галиць­коi підмови на украiнську мову. Шановний профессор ба­гацько зробив для украінськоі справи, але на наше нещас-{24}тя і сам не примітив того, що він одною рукою бу­дує, а другою руйнує украiнську літературну справу.

Його коротка Історія Украiни для широкоі публіки написана тільки трохи кращою мовою, і тільки кращою в тім, що стосується до стиля. Стиль в йіі легчий; довгих складчастих (сложних) періодів сливе нема. Читається вона легше, бо й сама синтактика в йіі чистіша. Але мову неможна назвати украiнською, близькою до мови наших классиків, або до вченоі мови Драгоманова та д. Комарова. Це та ж таки галицька говірка з усіма йіі прикметами й одли'чками од справдешньоi украінськоі мови. І тут таксамо скрізь бачимо галицьке — від, сей, жите, житєм (навить заміcць—живоття)! окремо, окремий, очи, на поли, польські падіжі—на зібраню, завдань, слово—здібний (здатний, придатний), чекаю, тримає, рішучо (неважливо), окремі землі (опрічні землі), ріжні (різні, усякові), трівку (?) форму, у ріжних охорон (оборон, захисту), відомостей; тут є і великоруські слова: в глубину (в глибиню), безповоротно, і грабити і грабувати, постарався (подбав). Вітовт двинув на них своі сили (?), чекаючи йіх, (рушив своє військо, сподіваючись йіх). Всево­лод, хитрий і витрівалий (?); се подражнило у Святослава та Всеволода охоту висадити його й поділити ся собі його землями. Вийшла якась плутанина: висадить можна на щось високе, на піч, на горіще, на тин, або підсадить когось на віз, на тин, на престол, а с престола можна тільки зсадить, або скинуть. Або є отакі місця: Всоволод сим разом (?) за­кликав братів грабити. Ярослав на правду хотів (і справді хотів); шарі землі пр. Грушевський називає верствами. Вер­ствами звуть довгі рядки снопів в скиртах та в стіжках; верствами звуть—сословія, стани суспільства, і вік людей, од­накових на літа: на верстви міряють шляхи; а шарами кла­дуть в діжки й кадовби капусту й огірки, або яблука та що инче.

Усі ці хиби списані тільки з одного листочка книжки. Синтактика подекуди шкутильгає. Але все таки цю книжку нетрудно читати, бо мова в йіі не цупка періодична, а {25} уривчаста, а зміст йіі цікавий для читальників, котрі зовсім не знають, або мало знають історію Украіни, то й мусять с труднацією та напруженням читати, хоч в йіі іллюстраціі вже недуже гарні й зателепуваті, ніби швиденько начеркані ес­кізи. Але ніхто с тямущих украінців не скаже, що це мова украiнська. Історія написана ніби для Галичини, а не для Украіни. Навить недосвідні в мові читальники, мало тямущі в мовних сьогочасних справах, одразу стямкують, що це якась мова чудна, навить чудернацька. „Коротенька Історія з старих (давніх) часів", цей загальний огляд украінського історичнього життя, написаний таксамо нечистою украiнською мовою, ще й без усяких фактів, і вона придатна тільки для тіх людей, котрі принаймні вивчили в школі хоч коротеньку „Русскую історію" Іловайського. Добр. Гр. Коваленко написав по йіі такий самий загальний огляд вже чудовою украінською мовою ніби-то для народа, але як наш народ не знає ж ніяких фактів з історіі, то й ця книжечка не при­датна для народа, бо усякові умови'води, виводи й загальні огляди без фактичнього оповідання для темного народа все одно,—що й нічого, і він не має украінськоі історіі й теперички, хоч задля його написали вже багацько усякових книжечок.

І в Літ. Наук. Віст. де ни перегорнеш листки, сливе у всіх сутрудовників мова галицька і то не тільки в стат­тях, написаних галичанами, але й инчими украiнськими пісьмениками, як от статті д. Гретера, написані зовсім по-галицький. Мова в його скрізь нечиста, часом чудна й робляна. Окрім чудернацькоі мови д. Євшана та М. Дорошенка, чудною дивовижною мовою пише своі статті і д. Iв. Кревецький. Його стаття: „М. Добролюбов і Украіна" написана якоюсь мішанкою, сливе по-половині украiнською й велико­руською мовою. В ці статі д. Кревецького стільки велико­руських слів, скільки і в д. Трушевського, коли й не білше, як от приміром: віднісся (отнёсся), відношенєм (отношеніемъ, стосунком), блестить слово, подрiбного (подробнаго—дрібязковаго), насмішка—насмЪшка, смішки, педовірчи-{26}вість, приймає в наших очах більші розміри (зовсім по-великоруському), пристрастных (прилюбних), появилось (зьявилось) і т. д. До цього він додав ще отакі галицькі слова: роспука (туга), прояв (замісць—про'явків), по нашому—сумашедших, ріжні (різні), ріжниця (різнація, одли'чка), трівала не довго (не разумію), недоброзичливість (польське), річий (річів), наріча (нарЪчіе), також, появ (поя'вків), на­зва (назвище), виповів; доривочно—уривчасто. Ці усі хиби списані мною тільки с початку статті на двох листочках.

Д. Кревецький, д. Євшан та д. Залізко, як видно по йіх мові, вийшли з мовноі школи проф. Грушевського, бо в йіх така ж сила великоруських слів... І побіч с цім „Кривим дзеркалом" украінськоі мови ми читаємо оповідання д. Коцюбінського „Сон", переклади Л. Пахаревського та драму д. Лесі Украінки: „Руфін і Прісцілла", написані чудовою украiнською мовою, такою далекою од мови проф. Грушевсько­го та д. Кревецького, як небо од землі. Тільки в мові д. Л. Украiнки є одна негарна хиба: на розі дома, на розі улиці; це так кажуть по-польський—ріг дома (угол дома). І вийшло так, що якісь доми й улиці були з рогами, чого нігде на Украіні я ще не бачив, бо всередині дома є кутки, а знадвору дома—є угли, а не роги. Мова д. Євшана й д. Кревецького, через безліч ломоносовських та й те­перішніх великоруських слів, дуже схожа на москвофіль­ську мову староі галицькоi партіі в йіі органах: „Галича­нин", „Прикарпатская Русь" й инчих. Але що стосується до зміста, між статтями д. Євшана й Кревецького є велика різнація: д. Євшан фразьор, гремить ляскучими словами, в котрих хіба тільки випадком трапиться влучна й правдива критична мисль; тимчасом в статті д. Кревецького мислі виложені логічно й ясно, і оцінування поглядів Добролюбо­ва й Куліша на украінську тодішню справу в шістдесятих роках, як видавалась „Основа" в Петербурзі, дуже правди­ве й розумне. А д. Євшан нащось прирівнює вірші д. Чу­принки до романтичніх утворів Пое і тулить йіх, як гор­батого до стіни, бо вони до Едгарда Пое не стусуються{27}зовсім, як до давнього романтика; тим часом у д. Чуп­ринки зміст віршів в принціпах прогрессивний і сьогочасний. Вірші в його дзвінкі, гладенькі, легкі, але часом трапля­ються й риторичні, фразисті. Мислі в д. Євшана в статтях складаються без порядку, якось жужмом. Писання його на­гадують кудлату й кострюбату ро'звязь снопів, що були звязані слабкими перевеслами, слабко скрученими, і порозвязувались; а в д. Кревецького логично гарно впорядковані мислі нагадують чепурну гарну кладь в довгих верствахъ снопів в стіжках та в скиртах, де зручний укладальник не дуже стісняв снони, але чепурно саме в міру укладав йіх в верстви в скирті. Але мова... бодай не казать! В д. Кре­вецького, д. Євшана, як і в д. Залізка та проф. Грушевсь­кого мова така сама, як в органах галицькихъ москвофілів.

II.

Ще гірше поставляна справа мови въ газеті „Село", въ цьому органі проф. Грушевського, видаванім в Киіві галичинами для просвіти народа на Украіні.

С самого початку видавання цієі газети було доручено украінцям. Наші украінці видавали йіі чудовою народньою мовою й писали дуже популярно, примитиковуючи мову до невеликого розвитку нашихъ селян. І зміст йіі був цікавий для нашого народа, бо в газеті оповідалось за місцеві на­родні й текучі украінські справи. Було поміщено чимало гар­них, часом цікавих статтів по украінські історіі, по хлібороб­ству; писали й за споживальні товариства й спільницькі крамниці по селах. Видавали „Село" правописом кулішівським, не розрізняли дієсловів надвоє по галицькому звичаю. Ставили папір міцний; малюнки були чудові. Коштів не шкодували. Це була така газета, якоі на Украіні ще не було, та й напевно й не буде. Але... як вона видавалась чистою украiнською мовою й не проводила мовних галиць­ких замірів, бо ніхто не мішав у мову ніяких кроків, помешканнів, майже, від-ів, відчитів, і т. д., то... ні с сього {28} ні с того... вона була одібрана од украінських сутрудовників й опинилась в руках галичан. Заправлялником став д. Юрій Сірий, — і „Село" почали видавати галицькою підмовою такою, якою пишуть в галицьких газетах, з усіма галиць­кими словами й формами мови. Зьявились замісць ступінів, сливе, од, цей,—кроки, майже, від, сей, здало ся, пішло ся і т. д. і мова вийшла така, що йіі селяни зовсім не могли розбірать і второпать.

Ми не будемо гаять часу на розбірання цієі нісенітни­ці—для украінського народа і тільки омежуємося випискою де—яких місців з галицьких статтів от таких: „З галицького сойму (?); має ся бути вже останній сойм, набраний по ви­борчій основі... Майже половина русинів у соймі се москво­філи, котрі в боротьбі Украiнців з Поляками „заховуються пасивно" (?), а нераз і зовсім отверто йдуть на зустріч поля­кам. Але витрівала (?) безоглядна (чи необачна, чи щось таке) опозиція, навіть гуртки украінців досить діткливо (?) (це польске слово й міні не відоме) відбивається на роботі сойму і свідчить, що в краю живе нарід (народ), невдоволений... Щоб зломити украiнську обструкцію, польські вер­ховоди задумують загострити регулямін (сойму). Але треба власне, щоб украiнські посли не бояли ся сих загострень"...

От якими „загостренями" хотять годувать наш укра­iнський народ! Чи думали пак авторі, що селяни на Укра­iні не знають, що то таке сойм, москвофіли, діткливо, па­сивно, обструкція і регулямін? Ціх усіх „загострень" і я не втямив доладу. І міні не дивно, що селяни, як казав міні один сільський батюшка земляк с канівського повіта, слухали це „Село" в хаті, а один з йіх вихопив номер з рук, подер і з досади ще й ногами потоптав. Само по собі селяни перестали читати „Село", а в містах, як казали міні приізжі волинці, перестали його купувать. Бо д. Сірий наважився, правуючи газетою, завести на Украiні газету біліле для пропаганди галицькоi мови, ніж для просвітністи нашого народа. „Село" запа'губили самі ж галичини, і одповідальність за це падає на д. Сірого, або на того, під {29}чиім з'агадом він так робив. Він говоре міні одно, а робить друге, зовсім не те. Це в галичан якась ніби політика...

Замісць „Села", вони почали видавать газетку „За­сів" с поганими малюнками й на дешевенькому тонесень­кому папері. Але й цей „Засів" видається тільки трохи кращою мовою, і тут проводиться пропаганда галицькоi мови, котру д. Сірий силкувався нахрапом завести і в народі на Украiні... В „Засіві" вясе дозволяють тім украінцям, що подають статті, писати—цей, це, але йім ставляють скрізь—від замісць од, це б то накривають украiнські дієслови (глаголи) по'кришками, певно щоб селяни самі дога­дувались, що там всередині замикається, справляють—боя­тися, на бояти ся і т. д. Сутрудовники галичани пишуть по-своєму, ставляють такі слова, як от: чекати, тримати, майже (сливе) і т. д. чого наш народ не розуміе, та ніхто йому й не скаже йіх значіння. Тут є („Засів" № 1) такі слова як от: істнованє (животіння), нанесено реакцією, під захистом організацій робітників, ці групи (купи), удобренє (ви'гнойка), відкрити, насамперед, чотири (чотирі) місяці, обєднати, обєднаного комітету. І скрізь галицьке—від, се, сю, знань (знанвів), житє, страхованє, відкрити,—що не одкриває, а морочить і закриває значіння й тяму слів.

Коли на виставці в Ромнах „Засів" достав бронзову медаль, то це мабуть за статті украінців Ковальова та Щоголева по сільскому хазяйству та садовництву, а не за га­лицькі статті, написані негарною галицькою мовою, як от приміром стаття В. Л—ка про „Здвиг (?) соколів у Львові", де стремлять такі слова, як: культурне значінє, ріжні вистави, концерти, відчити (!?) (читання), національну сві­домість. Мабуть автор не читав книжечки Грінченка, як треба писати статті для народа. А який в „Засіві" право­пис, як от в словах: обївши (обьівши), з'їзд, зїдені, зїдено (зьідено)! Такий галицький правопис, сказати б, буржуазний, а не науковий, це ж якісь загадки та ребуси і то не тіль­ки для украінського нерозвитого й темного народа, але й для широкоi публіки.

{30}

Добр. С. Руссова таксамо почастувала народ своєю статтею: про „Земський педагогічний зізд" у Москві, на­писаною не украiнською народньою мовою, а галицькою го­віркою, де є от такі слова: найскорше (найшвидче), пред­ставники деякі ухилились, замісць — одхилились, і вий­шло, що деякі увігнулись... рішучого голоса не мали, (сіль­ські дядьки подумають, що люде з декотрих—або похрипли, або говорили тихо, нишком); не може триматися (цього се­ляни зовсім не втямлять; і чом би не написать—держаться?), сучасна (сьгочасна—було б зрозуміливо); від науки, пропо­нували—предложили, бо народ не знає ж латинської мові і т. д. („Засів" 1911 року № 29). Шановна авторка певно й не читала статтів небіжчика Грінченка, як треба витовмачувать для народа кожну думку, кожну мисль, навить слова, за котрі селяни не знають і навить втямку не мають. Мова в усіх йіі писаннях, загалом сказавши, мішана, нечиста, білше галицька, ніж украiнська, очевидячки тенденційна, партійна, як мова д. Шерстюка і Ко., ще й до того вона с самого початку, вже давно нащось уподобала галицьке слово від, покипувши українське — од, і через це позатулювала украiнські слова, неначе заслонкою навить в своі „Географіi" для наро­да. Само по собі вона неповинна б і братись писать книж­ки для украiнського народа та для украiнських дітей.

І в цьому галицькому органі ми бачимо пропаганду галицькоi мови вже помеж народом на Украiні. Видають і тулять його якісь надто вже наівні люде, коли цей журнал буде навить темний та не ясний і для галицького народа. Ці видавці певно і думки не мають про те, щоб писати, загалом сказавши, популярно для народа. Це вже щось дуже скинулось на великоруське „обрусеніе". І ми теперички на Украіні маємо вже двоє обрусіннів ... До „Села" був дода­ний, як премія, ще й „Народній календарь" „Село" на 1911 рік. Нащо він названий народнім, цього ми ніяк не втямимо. Усі форми слів та падіжів—не украiнські: скрізь бачимо галицькі форми, неначе якісь чулюземські: сей (цей), від (од), засіданє, житє, в житю, видань, відродженя, (одродіння) молять ся, {31} окремо, окремий, пишуть ся; і цім стародавнім не народ­нім хамлом закидана уся книжечка, і само по собі це все буде стоять селянам (та й не селянам!) на заваді при чи­танні статтів, гарних здебілшого на зміст окрім статті М. Залізняка: „Украiнське житє (наші селяни подумають, що то зват. падіж од жито—жи'те!) в 1910 році". Ця стаття написана не популярною, а галицькою—ніби-то вченою мо­вою, займає четверту частку календаря й написана мовою не для народа, а для інтеллігенціі, та ще й галицькоi: тут єсть і реформи, і перешкоди, і зорганізований соймъ, віддав­на (?), парламент, автономія, свобода зібрань, факти, рiжні сойми, економічно - господарські, і вичислив (вилічів);, і ось які фрази: вони (посли) рішили як найрішучійше дома­гатися... багато лиха можуть усунути спілки кредитові, (це виходить, що багато лиха можуть всунуть, а не одсупуть спілки кредитові), обструкція й инчі. Окрім того в автора багацько великоруських слів, як у проф. Грушевського.

Сам автор родом украiнець, але вчився в Львові і звідтіль вивіз на Украіну таку чудернацьку мову, котрого не личить писати не тільки для украiнського народа, але й для украінськоі публіки. Ця стаття певно написана для якогось галицького журнала, але заблудилась й потрапила в... киівськпй календарь „Село", бо який же селянин, при та­кому зловжитку украінськоі мови, втямить, що то таке Руминія (Молдавщина), якісь безрогі? (свині), якесь загострень (загостріннів) між Руминією й Австрією. Наш народ і не знає, і ніколи й не чув, що то таке Австрія, Руминія, сойм і т. д. Цей добродій видав ще й книжечку в Киіві: „Карл Бихер, (переклад, Киів 1011 р. Ціна 60 к.)". „Повстанє народнього господарства". По теперішньому це значиться: Бунт народнього хазяйства. Ця його кни'жечка написана якоюсь мішанкою великоруського, галицько-украінського, та ще з додачею усякоі нісенітниці. Міні здається, що автор, як великий переймач, і до кінця свого живоття не випра­вить гаразд своєі рябоі каліченоi мови. Щоб вивчитись га­разд украінськоі мови, треба йіхать не в Львів, а на села {32} на Украiні, або читати народні пісні та вчить напамять прозу Куліша або Панаса Мирного.

Ні „Село", пі „Засів" по мові не придатні ні для селян, ні для публіки на Украіні. Виходе, що такі газетки на Украіні „ні до Бога, ні до людей", ні „Богові свічка, ні чортові кочерга", як кажуть на селі. І ці наівні видавці тільки дурно гаять час і марно тратять не мало грошей.

Довелося міні таксамо кликать до помочі побічніх добродіів та знайомих, щоб дізнатись, що воно таке за заго­ловок статті „Збірника медичноі секції", виданого "Киівським науковим товариством" в книжці І „Записок" за 1911 рік: „Походженє кил, відсоткові взаємини та осібности йіх". Цей заголовок і справді щось „карколомне". В наш час соткою зветься та міра горілки, що колись нередніше зва­лася крючком, або шкаликом, це б то найменча міра, найменча пляшечка горілки. Колись давно на селі та і в містах було кажуть: оце піду та випью крючок, шкалик, а тепер кажуть: піду та випью одну сотку горілки. Слово походжен­ня нагадало міпі слово похо'дить, або пішло, це б то—происходитъ, произошло; але ймення предметне (им существительное), виведяне од слова походить, по-украинський було б—походіння, бо кажуть селяни: міні осточортіло оте ходіння та бігання. В Галичині сотка крон все одно, що сто крон, це б то сотня крои, а відсотками звуть проценти. Як я дові­дався, це польське слово — „одсетка", перевернуте на га­лицьку мову, і вийшло слово відсотка, це б то проценти. Тоді моі знайомі навели мене на думку, що то таке той мудрий заголовок, і що тут певно мовиться не за сотку горілки, а за проценти. І аж тоді ми, гуртом поміркувавши, переложили його по-руському так: „Происхожденіе гриж і ихъ процентныя взаимности (?) и особенности". Але воно все таки зосталось для нас замашкарованою тайною. Автор са­мо по собі силкувався переложить якийсь заголовок великоруськоі або инчоі статті, і не спромігся цього зробить, та переложив його по-галицький. Так ми й не дізнались, яка мисль замикається в тому премудрому заголовку. Якби ав-{33}тор покинув оті польські й галицькі відсотки і взаємини, та написав натомісць слово проценти, відомі навить кожному украінському селянинові, та ще й не ставив приставки—від, а поставив од, то може можна було б стямкувать за дещо, або принаймні догадатись, за що буде мова в статті, напи­сані доволі чистою украінською мовою, навить з уживанням скрізь украінського од, а не від, которий дуже ганжує нео­логізми для читальників. А таких невдатних фраз та слів є чимало в „Записках киів. науков. т-ства", а найбілше в перекладах Тимченка, котрому ми радили б зовсім не вжи­вать йіх, бо він силкувався переложить не зміст текста в оригіналі, а тільки слова. Буквальний цереклад нігде в світі не робиться, окрім хіба нас та галичан. Через це таких перекладів в київських „Записках" неможна читати, хоч ці „Записки" загалом пишуться багато кращою мовою, ніж львівські „Записки"; але в йіх гарною чистою мовою напи­сані тільки статті д. Грінченка, Ор. Iв. Левiцького та д. Огієнка, а найбілше його оригінальні статті. Він один і єдиний вживає усі украiнські народні слова, не гидуючи, не коверзуючи мовою, як роблять деякі добродіi, котрим чомусь не подобаються деякі украiнські народні слова, як— сливе, сливи, сливинь, хіба, опрічній, окроми. Тут принаймні бачимо синтактику, росклад слів украiнський розмовний і жи­вий, а не якусь робляну галицьку мертвоту, де слова роз­ставляються зовсім на латинський зразець, або роскидані скрізь навманя. Якби галичани писали такою мовою своі статті в Літер. Науков. Вістніку, то йіх вже могли б чи­тать не дуже вередливі украiнці... Загалом сказавши, мова в „Киiвських Записках" настільки краща од мови в „Львів­ських Записках", що йіх і рівняти неможна.

Але треба зауважить, що сливе усі переложені статті читать неприємно й важко, а найбілше переклади добро­дійки Шевченковоі, бо в неі мова галицька, робляна й недоладня.

Добрі й гарні переклади може робить тільки досьвіднийі тямущий пісьменик, та ще й такий, що має хоч не-{34}величку творчу мовну здатність, щоб нехибно утворять но­ві слова, виводячи будліяке нове слово з другого, або с коріня слів, потрапляючи на народні приставки й суффікси, котрі доконче повинні буть схожі й анологичні с приставками й суффіксами в народніх словах якого-небудь рядка підхо­жих слів. В нас це робиться часто навманя. На змість ці „Записки" і справді, як писав рецензент „Великороссъ" „составляють счастливое исключеніе между провинціальными изданіями подобнаго рода. (Кіевская Молва), так-какъ в других подобных изданіях часто помЪщаются сырые матеріалы". Що стосується до правопису киiвських „Записок" й инчих органів пр. Грушевського, то мене дивує його га­лицький правопис Желихівського з безліччю двох точок сливе над кожним і мяким. „Записки" видаються на Укра­іні, в Киіві, а не в Львові. На Украіні усі пісьменики пи­шуть кулішівкою, і ніхто з йіх доброхіть не чепляе й ні­коли не чеплятиме такоі сили точок над рядками. Це відо­мо кожному, як відомо й те, що проф. Грушевський усім правує й заряджує і в „Записках" і в Літ. наук. Вістникові, і в „Селі". Само по собі видно, що він має потяг, та ще й великий до заведіння на Украіні в тутешньому пісьменстві галицького сьмішного й дивовижного правопису, не маючого ніяких научніх підстав. Правда, що він викинув непо­трібні апострофи, але зате ж ми бачимо і в Л. Н. В. і в „Записках" отакі правописні чудасіі, зовсім не академичні: вє, бє (це дитячі викрики, а не діеслови-бье, вье), пє, пю, бурян, (бурьян), карєра, пєса, обєкт (объект), книжка напи­сана з чутєм (с слухом), в житю, застережень, (застережіннів), ослаблень, кроки (ступіні), очи, плечи, на поли, батькови, чотири, матери, чоловікови, і т. д. Це ж зовсім не пo-украінському, а по-галицькому. Виписую зумисне от таку фразу з Літ. Наук. Вістн.: „Особливо вїла ся їм отая баба. Так уїла ся, що вони асигновали суму"... Я дві­чі мусів спиниться, щоб розібрать цей шедевр галицького правопису, поки второпав, що воно за штука. І скрізь натикаесся на слова: від, се, сю, житє, обновленє, житєм, {35} спостережень і т. д. Очевидячки проф. Грушевський думає, що в Киіві він натрапив на добрих переймачів, на якесь тісто, або мякеньку лемішку, с котороі можна зліпить, що хочеш, і він заповзявся з цієі причини навчити цього пра­вопису українських пісьмеників, щоб завести це диво і в нас на Украіні. На це скажемо, що його праця й його наівні силкування надаремні. Якби в нас писали по—галиць­кому навить тільки самі отакі слівця: чорни очи, добрі ма­тери, в крови, чотири, дядькови, чортови, то й це одно вже здивувало б або й насьмішило б публіку А то на тобі ще й—„уїла ся, вїла ся баба"! Цю „дурість премудру" хоч на виставку посилай! І отакі „ребуси" звуться—фонетичнім правописом!!

Видавництва киiвських „Записок", „Села", „Засіва", Літер. Науков. Вістника—це щось схоасе на галицькі мовні школи, заведяні на Украіні для навчіння книжньоі галицькоi мови, стиля й правопису. Але в ціх школах мови, заведяних на Украіні галичанами та проф. Грушевським, наші украінці не вчяться самостійно, доброхіть, а вчяться під наказом (внушенієм), або й під побічнім загадом, по кот­рому украiнські пісьменики й усякові газетні сутрудовники „мусять" примитиковувать (приспособлять) і свій правопис ніби то тільки до... галицького правопису; неначе б то ця уся задумана реформа стосується тільки до „правопису", а не до мови. Але такі галицькі слівця, як — від, відродженє, відвіт, відділ, відчувати, житє, питань, обновлень (!), загострень, діткливо, відомостей, питєм, віттак, прецінь, відтам і т: д.— зовсім таки не належяться до правопису: це зовсім опрічні, инчі од украiнських, наче взяті з инчоі славянськоі мови слова, бо в нас вони виходять зовсім инакше: од, одродіння, одвіт (відвіт), одділ, почувать, життя, питаннів, поновліннів, відомостів, і т. д. Навить побічньому кміті, а не укра­iнцеві, усе це кинеться в очі, що заводиться не правопис, а просто галицька недоладня мова.

Деякі украiнські пісьменики такі ймовірні, що ймуть галичанам віри, а коли й не ймуть, то, ради заведіння жур-{36}налів на Украiні, мусять коритись і мовчать. Само по собі, шо публіка не читатиме ж усяких школьних писаннів та екзерціцій, писаних чудернацькою сьмішною мовою, та ще й недоладніх, просто таки часом схожих на каррикатури на украiнську мову...

Проф. Грушевський в згадані мною його статті жалі­ється на нашу украiнську публику, що вона не купує (пев­но галицьких) книжок. Але ж украінська книгарня (Безак. № 8) стоїть виданнями украiнських авторів, а найбілше видданнями бувшоі Просвіти та дрібними украiнськими книж­ками для народа. А наша публіка тепер як купуе будлі—яку украiнську книжку, то передніше розгортає йіі, переглядає, читає, і як книжка буде галицька, то кидає набік, бо с кількох фраз, навить як углядить—від, одразу постерегає, якого вона пе'чева, бо за тим—від піде низка галицьких слів. Я бачив це в книгарнях на своі очі.

З цієi причини Галичини в останній час пішли на хитрощі й позаводили буцім—то видавницькі спілки... в котрих усіх спідників одна людина або дві з галичан. Це щось в пісьменстві схоже на політичні интриги та хитрощі на виборах в иарламент або в сейм. Між усякими украiнськими спілками, як от „Вік", „Украiнський Учитель", „Час", „Лан", „Ранок" тільки одна спілка „Ранок" завжди видавала добро­совісно і книжки, і украiнських авторів, Драгоманова й инчих, не псуючи йіх мови й правопису. Недавнечко зьявились видавництва „Лан" та „Зоря". Це галицькі не спілки, а один, або два галицькі пісьменики, котрі трошки ви­правили свою чудну мову, иримитикували йіі до украінськоі й навить спро'стили правопис, хоч не зовсім, бо зо­ставили деякі форми й слова і пишуть замісць од, цей, це, життя, ждати, боявся, держать: — від, сей, се, житє, від­чувань, в житю, чекати, тримати, помешканя, бояв ся, кроки й инчі польські й галицькі йім сподобні слівця. Певно це єсть остання по'ступка украiнцям і „пайрішучійший" взорець для наших украiнських пісьмеників на будущий час. От видання спілки „Лан", котра видала книжечки д. Юрія {37} Сірого: „Крим", „Подорож (це б..о, Мандрівка) краплі", „Житє (по нашому це не живоття, а—„житье") ростин" й ин­чі. Д. Сірий добренько виправив свою мову. Але в ціх книжечках ми бачимо скрізь усі згадані вище галицькі „по'ступки" нам в правописі, як от — робило ся, від, сю, відійшов, житє і т. д. і це писано „для украiнських дітей"! А от видання галицькоi—ніби-то спілки „Зоря" (№ 7, ціна З к. 1911 г. Киів), певно для украiнського народа, або для украiнськоi молоднечі, „Морський Гайдамака" Бласка Ібаньєса. В ціх книжечках таксамо натуляно скрізь: від, се, сей, майже, розпач (польське слово,—одчай), пароплав, підпріємство й инча нісенітниця в перекладі якогось ніби - то И. Дмитрієва.

Як тільки видавництво „Вік" роспочало свою роботу, заходившись видавати украiнських авторів с перелицьову­ванням мови (і в моіх книжках), проф. Грушевський намовляв і мене писати оті самі форми й слова: замісць украiнських слів—од, цей, життя, галицькі — від, сей, сю, житє і т. д. щоб надать украінські мові галицьке обличчя. Само по собі я не згодився на таке псування осердковоі мови, це б то мови сливе усієi российськоі Украiни до Кавказа, котрою писали на Украiні сто год наші классичні пісьме­ники, та й я сам тоді вже писав років с тридцать. Я добре знав, що ці усі стародавні слова й форми смішні для нашоi публіки. Окрім того, як піcьменик і вчитель літератури й россійськ. мови, я був добре досвідчений з історіi усякових літератур, що скрізь в Європі за грунт і основу книжньоі мови були взяті осередкові мови, маючі в своіх формах і лексіці найбілший район, а не усякові дрібні підмови й чу­дернацькі говірки, а часом мішанки на краях, межуючих з судсудніми націями. Але профессоровi Грушевському знать було байдуже за цей пісьменський загальний закон, бо він передніше од усього історик. А кожний літератор повинен звертати ввагу передніше од усього на мову своiх утворів, дбать за неі й пеклюваться за йіі чистоту й народність. Тимчасом усім історикам байдуже за мову: в йіх на першому {38} плані стоять історичні подіi, а не чистота мови й гарний стиль. Окрім того усякі стародавні акти, йіх чудна стародавня мо­ва, усякі літописі несьвідомо псують мову йіх писаннів. Сливе в усіх істориків мова важка, тягуча, періодична, цупка. Щасливою выучкою з цього правила були історики Драгоманів та Костомарів, бо вони були одночасно с тім і етнографи, збірали народні пісні й казки й видавали йіх. Це й є причина, що йіх украiнська мова в писаннях стала й стане, як основа й грунт науковоі вищоі нашоі мови. А проф. Грушевський навить трохи глузує з народньоі мови, називаючи йіі мовою „баби Мотрі". І ця помилка завела його книжню мову в якісь пущі та нетри старовинноi мі­шанини. Я вже тоді постеріг і догадався, хто дає направу (настроєніе) спільникам видавництва „Вік", щоб перекручувать мову й форми і в моіх писаннях, і в утворах инчих сьогочас­них пісьмеників, та в збірниках, як от „Дубове листє (листя)", Літературний Збірник і т. д. Окрім галиць­ких видавиицьких буцім-то слідочок на Украiні недавно виникли й украiнські спілки, закла'дяні молодими украiнцями, як от у Полтаві „Украiнський Учитель". „Укр. Учитель" видає книжечки зумисне мовою псованою, бо веде пропа­ганду росповсюження на Украiні недоладньоі підмови. Для приклада ми виписуємо усі галицькі слова з одноі виданоі „Украінськ. Учителем" книжечки: „Казки" Братів Гріммів. Nr. 7. Ціна 3 к. Переклад Гр. Щерстюка: відмовив, „кроків три", відрізнити, спіткала ніч (зостріла, захопила), людське помешкання (житло), втікли від свого помешкання, зами­слився, наслідком твоєї играшки буде те... І скрізь стоіть— від, ще й зверху апострофи: б'юсь, поб'ємось, з'явився. Са­мо по собі, що ці казки видані не для дорослих, а для украiнських дітей, та ще й сільських. І міні одно чудно: ще й досі ніхто нігде не поставив в скобках значіння ціх польских слів—кроки (ступіні), мешкання (житло). Тим-то і до цього часу ніхто з читальників й не знає й не відає, що то за кроки, мешканнє, хоч йіх найчастіше потріпують деякі пісьменики. Гарний же цей „Украін. Учитель", шо {39} напихає книжки для дітей отакими словами, і то не зне'знавки й нетямучести. А от і д. С. Черкасенка книжечку „Яма" (№ 27. Ціна 1 к.) видав той таки псевдоукраінський „Учи­тель", де на обгортці вже не написано ні Полтава, ні Киів, ні рік, тільки написано: № 27, десяток перший, кн. 6. Щось воно потаємне й чудне, щось ви'лучене с простору й часу, як буває в декадентських писаннях. Це все видавництво лю­дей партіi з відомими нам тенденціями, котрі вже збанкротовані церед украiнською публікою. І тут написано скрізь: в'їдливий, від того, брудні, п'є. Усе це написано не педаго­гично та ще й зумисне, с тенденцією, щоб привчать змал­ку дітей і молоднечу на Украіні до... польських слів, та до—від, сі, сей і т. д. щоб галицька книжня мова знайшла собі вже готовий грунт на Украіні й швидче прищепилась. Окрім ціх видавництв теперички галичани заходились видавать і пускати на продаж у Киіві опрічні книжки й книжечки окроми од усяких видавництв. В усіх йіх мова потроху галицька й безпремінно с тіми прекметами, на які намовляв і мене нроф Грушевський: скрізь там стерчить— від, се, такі форми, як житє, питєм, робило ся, бояв ся, як от в книжечці оповіданнів добродійки Сулими, де не показано навить, де вона друкувалась, тав перекладах оповіданнів Власка Ібаньеса ніби-то якогось Дмитрієва, і в инчих книжечках. На ціх усіх книжечках написано на обгортці: Львів—Киів. або ще потаємніше тільки — Киів. Усі вони друковані на гарному папері, як і видання „Лан"; скрізь у тексті доконче прехороші малюнки для іллюстраціі зміста, часом і шага невартого, бо по виданнях видно, що потаємні видавці на свою напастливу для нас пропаганду не шкоду­ють грошей і мають чималий засіб в кишенях, хоч вони й несуть велику втрату од недостачі покупців на Украіні. Добрящий папір та чудові коштовні малюнки ставляються задля присмаку та для принади, як от, прикладом, рибалки ввечері, напередо'дні удіння, кидають у воду принаду для риби йіі ласощі з вареноі пшениці звичайно в тіх місцях, де вони на сідлах удять рибу, щоб рибка заласувала, {40} швидче вхопила в жабра гачок і попалася в юшку. Але ці наівні хитрощі потаємних видавців не вдалися, бо украiн­ська публіка швидко разшолопала й обминае ці зрадливі гачки, закинуті на пагубу украiнському пісьменству й примитиковані хитро, та не дуже мудро. На ці гачки та га'ки попались тільки непомірковані декаденти та нетямущі й недалекосяглі партійні добродіі Лемішки та Лемішковські. утворені з мякенькоі лемішки, с котроі давня Польща колись наліпила собі добру половину своєі шляхти.

За ці гарні й чепурні галицькі видання на Украiні, повидавані для принади, можна пригадать одну приказку: „вміла готувать, та не вміла подавать'', але про ті гарні га­лицькі видання в нас на Украiні можна сміливо сказать: вміла подавати, та... не вміла готувати.

III.

Профессор Грушевський виступив великим діячем в украiнські справі і в Галичині, і на Украiні. Він впорядку­вав галицькі інституціi, зорганизував йіх, позаводив і на Украiні видавництва, написав Історію Украіни-Русi, цю ка­пітальну працю по украiнські історіі, в котрі зведяні до­купи і сістематично всі історичні актові й літописні матеріяли, перевірені о критикою й перечищені од плутанини. Але він однією рукою будує, а другою рукою руйнує за­гало'м украiнське й своє сукупно з ним будування. Цей орудник його руйнуючоi сили є та мова, котрою він ору­дує сам, котрою написав свою капітальну працю, і тією мо­вою пише й тепер, ще й має шкодливий замах завести ту галицьку книжню мову й на Украіні. Він сам, пробувши двадцять пять год в Галичині й одбившись од украiнськоi мови, теперички й не знає, та и не хоче втямити гаразд, що сам несвідомо висмикує самий грунт спід украiнськоi літератури, та і спід своіх виданнів у Киіві, копаючи під ними яму. Мова в його виданнях, та і в писаннях намоторених галичанами декотрих молодих украiнців, така чудна {41} й погана, і така полонизована і через те навить сьмішна, що публіка на Украіні йіх не читає й ніколи не читатиме, бо та мова вже стала предметом сьмішків, та й глузування. Сливе усі перші газети на Украіні, писані прихильниками тієі мови, як от: „Вільна Украiна", „Шершень", „Слово", „Рідний край", „Громадська думка", впали й зникли через свою галицьку мішану мову; бо ширша публіка обcьміяла йіх за мову й одхилилась й одкаснулась од йіх. Те ж саме може трапиться й з усіма виданнями проф. Грушевського в Киіві, та й с тіми виданнями украiнців, що пишуться та­кою мішанкою, сьмішною для публіки. Через свою не укра­iнську мову, а якусь галицьку мішаницю вони не матимуть ні спочування, ні поспіху серед ширшоі публіки. І піде марно й праця проф. Грушевського, і надаремно пропадуть гроші, змарновані на добрящий папір та гарні малюнки. Такі книжки втратять на Украіні свій ринок і зовсім пі­дірвуть авторітет і вартість самоi украiнської літератури; та вже таки потроху й підірвали и наш час... А в Гали­чині нема справдешнього книжнього ринку, бо там як тільки книжка коштує білше гульдена, то на неі вже нема за'питу (спроса) в книгарнях, і вона не купується. Украiн­ські дорожчі книжки, повидавані украiнцями в Галичині, роскуповуютьоя не в Галичині, а на Украіні.

Деякі добродіі пишуть, що ніби то Галичина в будущині стане Піемонтом для Украiни. Вона й теперички єсть наш Пiемонт, але хіба тільки через те, що Галичина має пять оффиціяльних украінських гімназій і пять гімназій при­ватних, 10 кафедр у львівському університеті, два панянські інститути—один у Львові, другий у Перемишлі—для дочок священиків, три (утраквистичні) учительські мужеські семинаріі і дві панянські; а Буковина має три мужеські укра­iнські гімназіi й кільки украінських кафедр в університеті в Чернівцях. Але що стосується до літературноi і вченоi мо­ви, то я повинен сказати, що ні Галичина, ни Буковина ніколи не будуть та й неповинні бути украiнським Піемон­том, а ним була й повинна буть российська Украiна.

{42}

Сто год вже минуло, як почалася й розвивалася нова украiнська література на Украiні й виставила багато тала­новитих пісьмеників, ще й одного генія поета. Сто год минуло, як Iв. Котляревський покинув старосьвіцьку давнішу книжню мову украiнських пісьмеників XVIII віку Димитрія Ро­стовського, Феофана Прокоповича, Моргульця, Сковороди і т. д. і роспочав нову украiнську літературу, заводячи чисту народню мову, а за ним слідко'м пішов довгий рядок пісь­меників.

А теперички в останній час галичани с проф. Грушевським на чолі наносились на нас, щоб усі наші пісьменики писали галицькою книжньою мовою, цією остачею давньоi староi „київськоi" книжньоі мови, та ще й прийняли усі грамматичні форми й падіжі галицькоi підмови, де є добра половина польських форм і сотень зо дві польських слів. Во­ни хотять повернуть назад сливе на сто год нашу вже сформовану й упорядковану книжню мову. Це виходе про­сто таки смішно, не то що не натурально. Це все одно, якби в Великороссii зьявились такі безтямкі намагання, щоб великоруські пісьменики кидали писати сьогочасною своєю мовою і писали старою ломоносовською мовою, або мовою Державина й Тредьяковського, котроi зріклись ще Пушкин і Крилов. Тенденціi галичан і проф. Грушевського просто таки наівні, хоч і знайшлись між молодими, та й не молодими украiнцями такі, що навить с пересвідченням і зумисне почали писати якоюсь мовною мішанкою, схожою на каррикатуру на пародию украiнську мову й мову классиків. І в йіх вийшла не мова, а якесь „криве дзеркало" украiнськоi мови. І хоч би ми й завели на Украіні в пісьменстві ті деякі форми, які накидає нам усім проф. Групювський: від, сей, питє, житєм, начинань, вимагань, бою ся, бояти му ся, очи, плечи, тіний, плечий, души,—то й це попсувало б тільки чистоту нашоi мови. Очевидячки, що галичани й проф. Грушевський просто таки хотять підвести мову наших пісьмеників під буцім-то вже виробляну вищу наукову мову в львівських „Записках" наук. товар. ім. Шев-{43}ченка, котрих ніхто в нас не купує й не читає, та під мову в „Історіi Украiни— Русі" проф. Грушевського, котру хоч ча­сом і купить хтось, але мало хто йіі читає. Така ж сама доля була б і наших украiнських книжок, якби ми підвели книжню мову на Украіні під цей „ідеал мови". А це була б траурна перспектива для пісьменства на Украіні.....

Въ сьогочасних виданнях в самі Галичині мова не по­кращала, а погіршла, як я зауважив в Nr. 10, рік 2 журна­ла „Вісти з Запорожжа", часопись руханкових (!) пожар­них і змагових товариств. В передні статті „Ділами не сльозами" є місця, которих я зовсім не міг зрозуміти навить наздогад, міркуючи по течіi мислів, як от: „Краєвий здвиг (?) руханкових (?) і змагових (?) товариств Соколів та Січий (Січів), які належать під єго провід (?)... Має бути перегляд роботи украiнського народу на поли (на полі, а то виходе— на поли одежі) виховання сили, спільноi карности (?) й єнергіi. Такий перегляд викаже (по нашому—донесеть: ви­каз—донос), о скільки дотепер рухливість (рушливість) нациі (націi) збільшила ся (побілшала). Шевченко плакав над своiм народом (? певно за своім народом). Але зле (погано) роблять тоті украінці, що звертають цілу свою увагу... на єго прошибаючі (?) скарги (?). Хто лише тоті слова має в тямці, попадає в грижу (це б то мабуть — впадає в тугу, в гризу, смуток), а відтак в бездільну (неначе великоруськ. бездЪльник) і безнадійну байдужність. єсли (коли) маємо станути (стать) в ряді свобідних народів... Руханка (Рушіння) і спорт не є самі для себе цілию. Они є лиш ділом (діло), лише середниками (способи, орудники), щоби вже в молодім поколінню (поколінні) розбудити рухливість (рушливість, ворушливість). Руханка (рушіння) і спорт ма­ють викорінити наклін (нахильність) до киринї, (?) непослу­ху (неслухання), безцільности й непостійности (?). Німці старають ся (дбають, поклюються), щоби в каждім місті були обширні (?) площі (майдани) до вправ (до заправлян­ня, заправляться—приготовляться к поступленію в училище, а заправляляик—це „приготовішка" по великоруському), ігор {44} (игрищ) на свободнім воздусі та рухіні (певно ру'шінні ?); се є салі (зали) до руханки, і т. д. Якби великоруські літера­тори задумали писать підмовою орловською або олонецькою й новгородською, то вийшла б якраз отака кириня-чудасія, як в „журналі" „Вісти з Запорожжа". Це не мова, а якийсь місцевий діялект, яких є багацько в Карпатах. Знов скажу, що „боюся Данайців, прино'сячих нам такі дари".

За ввесь час, одколи розвивається галицьке пісьменство, я знайшов у йому тільки трохи білше десятка неоло­гізмів, слів вищого порядку, складяних добре і вдатно, як от: переважно, здійснити (исполнить, осуществить на дЪлЪ), вражіння, переважувати, зміст, вплив, пересвідчитись, немо­жливий і т. д. котрі й я вживаю в писанні. Решта неологіз­мів, як от виведяних с польского коріня, невдатна і зробляна не аналогічно с складом народніх слів, як от: завдяки, рухіня, відруховність, проява, виява, розвій, (про'явок, ви'явок, розвиток), руханковий і т. д. Натомісць вони про­сто таки перероблюють, або беруть силу чисто польських слів: передплата, одсетки, помешканя, передплата виносить (пшедплата виносі), остаточно, старанно, рух, рахунок, ра­хувать, співчутя, співробітник (спулпрацовнік,—сутрудовник, співчуття (спочування), і т. д. Коли б часом не пере­вели в Киів і редакцію отієї „Рухіні".

По гряницях меж двома племями скрізь звичайно бу­ває мова перехідна й мішана, з багатьма словами, не пе­рейнятими зумисне, а споконвічними, загальними для обох народів. Завсіднє неперестаюче поновління й прогресуючий дальший розви'ток мови, котрий завжди буває в осередку націi, не швидко доходе до окраiнних говірок та пiдмовъ. І недивно, що з ціх стародавніх говірок, як с старого на­сіння, або дуже старого коріння не виростуть паростки та буйні па'гоння, не розівьеться багата книжня й наукова мова. І ми справді црикмiчаємо, що в галицькі мові єсть багацько слів з украiнськими корінями, але с приставками чудними, неначе зробляними навманя, або перейнятими с польскоі мови, як от прикладом: облишити—залишить, об-{45}стоювати — встоювать, підпріємство (приставка під показує місце на споді, або коло чого, а в цьому слові треба ста­вить приставку, назначуючу время—перед, пред); відрухов­ність (в Євшана), надслухати (підслухать), усувати - (одсувать, тут польська приставка), "відчитати, відчувати (почу­вать), співчувати (спочувать,—тут польська приставка), і т. д. Приставка від, як і наше од назначує рушi'ння од предме­та, а не в самому предметі, а через те галицька приставка від в народньому нашому слові почувать, чувать (що там у вас чувать?) показує, що людина не почуває чогось в собі у серці, а одсовує почування од себе, або й одганяє од се­бе рушіння (в слові—відруховність). І для украiнських чи­тальників отакі приставки здаються чудними, бо ставляють тяму слів напереверт. Черезъ це ж у галичан усі слова, виведяні с польського коріня рух (в украінс. руш, тільки в однім слові рух—ворухнуться од глагола—ворушиться) ви­ходять просто сьмішні, як у д. Євшана—воруховність, або в „Вістях з Запорожжя"—руханковий (ворушливий, воруш­кий), рухливість нациі (певно — ворушливість), рухіня, руханка (рушіння, ворушіння), на рухівні (?) — ворушінні, в рушінні, в ворушні. Те ж саме треба сказати за слова, виведяні с польского — рахунок (о'блічка, о'бліч); тутечки вже виходе чиста польщизна, неначе галичани не знають, що в украiнські мові є слово—лічить, перелічувать, лік погу­бив (счетъ), а з ціх слів легко вивести слова: пере'лічка, облічувать, о'блічка, недо'лічка (недочёт). Є ще й старі слова XVIII віка в актах: о'блік, обліч (счетъ, смЪта). Є новіше— общот (Світова Зірниця). Одже ж з цієі причини галицькі пісьменики складають багацько негодящих, навіть сьмішних неологізмів, і занадто мало неологізмів годящих, підхо­жих аналогічно до народніх украiнських, котрі навить народ одразу зрозуміє, як от — штукарство — (од народнього штукарь), штучниство (од народніх слів—штучний, штучно— искусно, гарно зробляно, або штучний — искусний, прекрас­но сдЪланний). Тимчасом в галицьких писаннях і в проф. Грушевського скрізь вживається слово—штучний в значін-{46}ні—робляний, підробляний (дЪланный, поддЪльный) Може буть і так, що галичани не знають дійсного значіння сло­ва — штучний. Міні казав один чоловік, Василь Савенко, родом спід Камянця: машину привезли таку штучну (прекрас­но, искусно сдЪланную), що вона сама друкує, сама й одкидає листки. В киівщині слова - штучно, штучний мають значіння—искусный, прекрасный: на іконостасі ряма й зверху янго­ли виробляні штучно; штучно вирізані листя й квітки. З цієі причини само по собі треба викинуть слово штука, ніби-то—искусство, бо „на штуки" лічить кожну річ і народ, і треба б покинуть усякі — умілості, мистецтва і писати — штучниство, бо навить селяни легко догадаються за його зна­чіння, за що йде мова, хоч наші пісьменики не всі дога­даються; або взять слово—искусство, щоб не було плутанини в книжках. Ота „штука" часом плямує й ганжує деякі гар­ні вірші в Чупринки, і гарні повісті, як от д. Яворніцького: „Де люде, там і лихо," де стерчить негарна та „штука", на котру тільки очі вирячиш з дива. Замісіть слова—при­стосувать (приспособлять) треба писать народне слово: примитикувать (од митикувать—соображать), або прилажувать, приладить. Слова ці є в народа (канівського повіта), то й ви­думувать нетреба. Хвалить Бога, що є. Народні слова треба вживать, пускаючи в обертання в пісьменстві, а не викидати.

В згаданих вище чотирьох галицьких органах, підручніх проф. Грушевському, скрізь вживаються три польські падіжі; на засіданю, на зібраню (на, засіданні), завдань, ве­сіль, значінь, знань, до Петербургу, та—очи, на п'оли, на печи', поезия, нация, статей, відомостей (статтів, відомостів). Ми вже перелічили в своі передніші статті усі слова, що мають закінчення на ей (людей, грошей, і т. д.) в род. пад. мн. числа. Решта слів на ъ і я мають закінчення в род. пад. мн. числа в украiнські мові на ів; відомостів, значіннів, оповіданнів і т. д. Сам проф. Грушевській і досі вживає в своіх статтях і в короткі своі історіі— слово „змагання" не як—лайка (споръ), а як—усиленіє держави (зміцніння, подужчання, дужчання). Це робить велику плутанину в голові {47} кожного читальника, окрім самого автора та д. Шерстюка, бо й він вживає в „Свiтлi" це слово не як лайка, а як силкування. Проф. Грушевський ще й досі вживає слово — суспільність (общественность) замісць слова суспільство (общество). Час би шановному профессоровi змінить ці слова, що стоять не на своєму місці, і попеклюваться хоч трохи за чистоту украінськоі мови, щоб зробить полегкість читальникам. Але видно по його великі плодючісті, що його робота ха­пана, як кажуть на селі, і через те повна хиб та помилок.

Неможна й наважливо обвинувачувать шановного й пра­цьовитого профессора за важку й нечисту украiнську мову в його утворах. Він завжди живе у Львові, де чує навкруги себе тільки польську мову, або книжню галицьку. VII том його капитальноі історіі вже написаний трохи кращою мо­вою, трохи ближчою до украінськоі народньоі мови. Ало ii тут стиль в його важкий, який звичайно буває сливе в усіх істо­риків, окрім хіба Костомарова й Драгоманова. Він любить вживати довгі важкі періоди, як люблять йіх німецькі вче­ні. А щоб мова стала жвавіша й легча, треба перетинать тягучі періоди, одхиляючись од довгих додаткових мислін та думок. Це зробило б полегкість для кожного при читанні його капитальноі праці.

Галицькі органи в Киіві з йіх мовою й правописом на­робили украiнському пісьменству багато шкоди, може й непоправноі. Вони збавили й попсували мову наших молодих журнальних пісьмеників, в декотрих механично й несвідомо для йіх самих, як механичних переймачів; збили с пуття кількох свідомих прихильників цієі шкодливоі cістеми й теоріі механичного зьеднання й змішувния двох мов,—галицькоі книжньоі, і мови наших классичніх пісьмеників через механичну перемішку слів ї викидання украiнських народніх слів та вставляння натомісць навить непотрібних галиць­ких, або галицько-польських, чудних і не зрозуміливих ні для публіки, ні само по собі для украiнського народа. Ця чудернацька мова одбила од украінськоі літератури багато украінців, котрі читали украiнські книжки, або мали при-{48}наймні прихильність до рідноі літератури. Багацько украiн­ців зневірилось (разочаровалось) в заходах цієі справи й одхилилось од нас. Ця галицька книжня мова дала супротив­никам нашим,—правим партіям такий орудник для сьмішків та докорів, направляних проти нашоі літератури, котрому позавидував би сам сатана. Це чорні хмари, що нависли над нами, бо йіх нагнали галицькі органи проф. Грушевського й галичан, котрі нахрапом с хитрощами напосілись на украiнське пісьменство й наважились завести свою зателе­пувату мову на Украiні. Тепер ми вже маємо одно оффиціяльне „обрусеніє", а друге неоффиціяльне обрусиніння. С кайданів староі всероссійськоі цензури, що колись в написах на рукописах вимагала од мене: „Не смЪть отступать отъ принятаго правописанія", наша література викрутилась і вийшла принаймні о чистою мовою. Теперички над нашою літературою вже висне—ще й цензура галицька в Киіві, силуючи нас писати галицькою книжньою мовою, ще й правописом с хмарою то­чок зверху слів. Проф. Грушевський всім украiнським сутрудовникам натика'є тіх точок і перероблює украiнські форми мови на галицькі: од на від, цей на сей, життя—на житє, начинаннів—на начинань. Тільки одному д. Винниченкові до­зволяло зоставить — цей і ці, але решту переробляно по-галицький на—від, житє і т. д., а в його драмі: „Чорний медвідь і біла Пантера вже навпаки: дозволяно йому ставити замісць від—од, але й за те звеляно ставити: сей, ся, замісць— цей. Проф. Грушевський неначе знущається над мовою украiнських пісьмеників і не церемониться з ними. Бо як у Галичині друковали моі утвори та утвори Коніського, Кримського й инчих, то галичани не зміняли нам—од на— від. І може ми й надеремно винуемо в усьому лиху галичан. Може в руйнуванні украінськоі мови треба винувать одно­го тільки проф. Грушевського... Може то в йому одному причина теперішньоi руіни украінськоі книжньоі мови. Для Грушевського украiнські літератори—це тільки ніби матеріял, котрий він гне в мові, як схоче, для своєі на'дібки...

{49}

Щоб направить гинучу літературну справу на Украіні, профессорові Гру шевському треба покинуть свою шкодливу сістему силуваного заведіння на Украiні галицької книжньоі мови й чудернацького правопису, і не гаячи часу, видавати своі органи украiнською мовою й давнішим простішим і практичнім кулішевим правописом. Галичанам я ражу похо­питься з виправкою своєі мови й примитикувать йіі до укра­інськоі мови наших классичніх пісьмеників й украiнського народа. Кожний просьвічений і тямущий украiнський пісьменик, свідомий в справі виробління книжніх мов в євро­пейських націй, зродузвіку не згодиться писати галицькою провинціяльною підмовою й книжньою мішанкою, недоладньою й чудною і по етимологіi, і по своі латино-польські синтактиці. Кожний тямущий і просвічений наш пісьменик йтиме, і повинен йти сьлідком за мовою наших передніших классичніх пісьмеників, за мовою Котляревського, Куліша, Шевченка, Глібова, Ол. Стороженка, Панаса Мирного, Карпенка-Карого, Кропивніцького, Конісського, Грінченка. Бо так воно повинно буть. Не можемо ж ми зріктись йіх мови з украiнськими формами й синтактикою, як зразця для нас. Галицьку мову прийняли тільки декаденти, та напахались нею механично наші молоді переймачі. Бо молоднеча звичайно буває не дерзка' на вдачу й необачна—од недостачі літера­турного досвіду.

Зразці науковоі мови нам (і галичанам) дали влсе пи­сання Драгоманова, проф. Пулюя, проф. Студінського, Ом. Огоновського, Олек. Барвінського, д. Комарова, д. Єфремова, д. Лотоцького, проф. Кримського, Леоп. Пахаревського, Т. Осад­чого, д. Яворніцького й инчих. I украiнцям, і галичанам треба йти сьлідком за ними, а не сьлiдкомъ за проф. Грушевським та чудернацькою ніби-то науковою мовою Львівських „За­писок наук. товариства". Цю мову треба зовсім занехаять, як невдатну, нечисту й черезъ те чудну, обважняну то великоруськими, це б то старокиівськими словами, ломоносовщиною, то неологізмами, виведяними то с польського ко­ріння, то з великоруського, якимись —річницями, наріжними {50} ка'мінями, двигачами, рухінями, настріями (направа), устро­ями, тяглістями, і. т. д.

З галицьких пісьмеників вже добренько виправили свою мову д. М. Венгжин, Юр. Сірий, д. Порш, д. Рудніцький, (Кор. географія Украіни), д. Стефаник, д. Олекса Ремез, („Ковбок. Літ. Наук. В. 1911, кн. III). Його карпатська каз­ка „Ковбок" написана талановито й гарною украінською мовою, тільки шкода, що він не ставить принаймні в скобках значіння декотрих карпатських слів, як от—ледінь (по—венгерський) парубок, молодець, планина—рівні терраси на горах, боса'ги (сакви'), працюючи в бутинах та при дарабах, (цього й я не розумію). Шкода, що усі ці пісьменики дають не­приємне галицьке обличчя своi мові словами, падіжами й приставками - від, сей, майже (сливе), жите, в житю і т. д. І тільки д. Микола Венгжии та буковинська поетка Ірма Остапівна зовсім добре виправили свою мову й пишуть про­стою кулішівкою. Такою мовою Микола Венгжин недавнечко видав в Чернівцях свою книжку дід заголовком „Ганна Бар­вінок". (Чернівці. 1911 р. ціна 80 сотків—35 коп. Весь дохід призначений на зберігання могили Куліша). Д. Ірма Остапівна таксамо видала свои вірші під заголовком „Ки­тиця иезабудьків (Чернівці 1911 р. ціна 30 сот. 25% на украiнські школи в Галичині й Буковині) с переднім словом М. Венгжина. В ціх обох книжечках і проза, і вірші на­писані гарною, зовсім чистою украінською мовою навіть з усіма йіі формами—од, цей, життя, ще й без розривання дієсловів на частки, бо автор пише; не боімося, шукатимете а не шукати мемо, боімо ся і, т. д. Д. Маковей таксамо може писать чистою украінською мовою, але з якоісь причини він знов пише галицькою мовою.

IV.

Решта періодичних українських виданнів видається ук­раiнською мовою з украінською синтактикою й з украiнсь­кими етимологічними формами й кулішевим правописом або {51} тільки з однією точкою над і, або з двома точками для на­значування ї йотированою, „Рілля", „Світова Зірниця" й украiнський одділ в „Почаєвськихъ ИзвЪстiяхъ" видаються дуже гарною народньою мовою і дуже добре й педагогічно примитиковані до невеликого розвитку селян. „Дніпрові Хвилі", „Світло", „Рада" таксамо, загалом сказавши, вида­ються доброю украінською мовою, але не скрізь в статтях однаковою: де трапляються статті або дописи з Галичини, там буває неначе накладяна латка: зараз око натикається на якусь инчу, не народню, якусь робляну синтактику; слова поскладяні по латинських зразцях, неначе перетасовані, а далі підуть—від, майже, сей, рестораціі й инча нісенітниця. Галицькі кореспонденціi треба доконешно виправляти, або й перекладать на украiнську мову, щоб не нашкодить нам, не сьмішлти публіки й не одхилять йіі од украiнських ви­даннів. І галичанам нема чого зобіжатись за це, бо в нас публіка завсім инча, і вона знає тільки мову свого народа та мову украiнських классичніх пісьмеників. Само по собі в ціх органах зразцевого украінською мовою з йіі усіма фор­мами пишуть тільки талановитіші літератори, котрі ніколи не приймали галицькоі сістеми змішування двох мов в одну загальну книжню мову, як от д. Л. Пахаревський, Т. Осад­чий, д. Єфремов, д. Комаров, д. Жебуньов, проф. Кримський. В инчих сутрудовників, котру статтю ни розгорни, перед­ніше од усього стикаесся з модніми польскими слівцями або й галицькими, а не з одповідніми йім украiнськими.

От приміром вже в 1-му номері „Світла" за 1910 рік в передні статті „Наші завдання" стоять слова: неграмотний—непісьменний; единий вихід ми бачимо „в змаганнях" до освіти; тут замісць — в потягах, в силкуваннях стоіть слово зма­ганнях, це б то—в „спорахъ", в сперечаннях, або й лайці: це совсім так, як в Історіi Украіни проф. Грушевського.

Розгортаємо й читаємо статтю д. Гр. Шерстюка, напи­сану гарним жвавим стилем, і тут намощено от такихъ cпотикачів: „одстоювали" широкі „кола" людности (встоювали за широкі масси, гурти,.., національне „чуття"—(національ-{52}ный слухъ)-почування; переконали б—(польське) пересвід­чили; впевнили рух (польс )—рушi'ння, прагне (польс.)— жадає, на перешкоді—на заваді, навіч—уявки, злочинця— (польс.) лиходія, пожиточною—(польске) корисною, також —таксамо; роскривати очі—росплющать очі, яскраво—яро, и'скряно, окремішність—опрічність, окромішність (це мій неологізм, перевернутий на галицькій лад), завдячувати—дя­кувать, прикростей—прикростів, зупинитись—спиниться, ста­ранно—вважливо, оздоблено—(польок.) прикрашено, с спо­чуттям—с спочуванням, статей—статтів; його (Грінченка) змагання будуть нашими змаганнями: це в перекладі буде: його сварки будутъ нашими сварками, а не силкуваннями. Ця плутанина мови нагадує плутану мішану мову д. Петлюри. Автор певно хапав свою мову не в Полтаві на Кабіщанах, вбо Павленках, а виписав ці старі давні мариновані консер­ви мови з Австрії, бо широка публіка й наш народ не втя­мить, що то за, „споры" (силкування) булы в д. Грінченка, котрі стали й нашими „спорами". Треба було сказать—сил­куваннями. Чи можна ж на цей раз винувать нашу публіку?

Розгортаю книжку далі й читаю статтю д. О. Руссовоі, і тут бачу плями в мові, звичайні в усіх йіі писаннях: в охоронних школах (ecoles gardiennes)—це б то доглядальних школах; вiд них—од йіх, рахування —лік, лічіння; майже —сливе, врахувати—перелічить, лягло тягарем—вагою, відо­кремилась—одопрічнилась, одокромилась; мешканців,— (пол.) жителів, жильців; окремою—опрічнього; навчення—навчіння, зупиняється — спиняється, постійні—завсідні, обговорюються— обмірковуються, а не оббріхуються; виконували обовязки— сповняли, робили повинності; помешкання—(польок.) квар­тира, житло: мусить бути—(пол.) повинно буть, рух—(пол.) рушіння. І в ці статті якийсь винігрет, ви'хопляний в га­лицьких книжок. І скрізь у статті стоіть від замісць—од. Д. Руссова й досі пише неначе для загинувшоі через таку погану мову „Громадськоi Думки", ще й досі не покинула своєі шкодливоi для Украiни тенденціі. Збавила вона й свою „Гео­графію Украіпи", отим від: (від хати, відкрив, і т. д. Так {53} що сільські школярі не розбірають цього й каясуть міні, що це видъ. хаты, видъ оселі, це б то лице, фасад, передній план. Це гарна украiнська педагогія! В д. С. Черкасенка („Зануда" ст. 41) мова чистіша, але й тут є маринати, як от: довкола — навкруги, роспачливого (польс.) життя — одчайного; сестри стислись, згускли до фізичного вчуття; (я нічого тут не разберу); Михайло мешкав—жив, кватирував; не рухаючись, не ворушачись; руки рухались—руки ворушились, рушились, також, і т. д. І скрізь у його сто­іть замісць—од, від, але мова в його все таки трохи краща, ніж у передніше згаданих мною добродіів. Та і в решті в усіх статтях в ці книжці мова чистіша, ніж у д. Шерстюка та д. С Руссовоі, котрі ніби зумисне заповзялись робить про­паганду на Украіні галицькоi книжньоі мови з йіі полонизмами. Д. Шерстюк та д. Руссова, як і пр. Грушевський, через свою тенденцію, однією рукою будують, а другою руйнують нашу пісьменську справу.

Перечитав я першу книжку „Світла" за 1911 рік. Що стосується до зміста статтів, то треба сказати, що ця книж­ка складяна дуже добре; увесь матеріял примитикований дуже вдатно до сьогочасного сумного становища украінськоі народньоі школи, вся вартість котроi в наш час тільки в тім, що вона навчає дітей читать і пісати, це б то випус­кає йіх пісьменними і нічого не дає для розвитку йіх ро­зуму й для проясніння йіх світогляду. Синтактика в усіх статтях украiнська, народня, бо сливе усі статті писані украiнцями, окрім першоі в книжці статті Я. З—кевича, ма­буть галичанина, (а може то й сам Шерстюк) написаноі такою галицькою мовою, що цього писання неварто було б і дру­кувать у книжці для украiнських вчителів. Але... цей номер складав редактор д. Шерстюк, а шкодливі тенденціі його нам відомі добре.

За рік мова в „Світлі" зробила кільки ступінів упе­ред; але тільки в кількох невеличких статтях мова чиста, зовсім гарна, без усяких хиб у словах; навить у ці книжці подекуди поставляно—од, а не від. Стаття д. С Шелухина {54} „Школи за 2000 років до наших часів" написана гарною мовою, дуже легким народнім стилем, що рідко тепер трап­ляється в наших пісьмеників. Але і в його є примітка, шкод­лива для мови, є тенденція зьеднання „гороху с капустою", це б то украінськоі мови з книжньою галицькою. Автор ста­вить біліле галицького—від, ніж украiнського—од, ще й по­декуди трапляється сливе половина стародавніх—сей, се, сі, чого вже нігде нема в инчих наших газетах і в книжках; трапляються галицькі падіжі: цілей, древностей—цілів, древностів; галицькі форми: визволе'ння, задоволення,—визвоління, польські слова—переконаннів (пересвідченнів), розрахувало (полічило), яскравий (искряни'й); окремо (окроми), свідоцтво (засвідчення), білше всього—білше од усьго і т. д. Без ціх хиб мову—д. Шелухина можна було б назвать зразцевою. Автор навіщось вливає „нове вино в старі міхи", але в ціх старих міхах нове вино тхне, або принаймні одгонить скис­лим вином...

Стаття д. С Руссовоі „Загально —Земський зьізд" на­писана трохи кращою мовою, ніж йіі передніша стаття, за котру я вже казав передніше. Але і в ці статті мова не­чиста, повна галицьких та польських слів, хоч йіх тут вже менче. В ці статті, що міні аж дивно, замісць украінського —повинно буть скрізь стоіть польсько—галицьке мусить бути, як приміром в таких фразах: „Не мріі мусять бути перед зьіздом, а реальне діло". По—украiнський це виходе: не мріі (винуждены) силувані буть на зьізді, а діло. Отака нісенітниця! Серед земців, каже вона далі, було чимало Маршалків (?) обік (побіч) с панством. Хто знає в нас, що то за маршалки? неначе—маршали! Замісць слів — ступіні, ма­рить, вона пише—ступні (це сліди ніг од ходи), мріяти. І скрізь у неi — окремо, також, майбутнє (ніби — то будуще, а воно значиться—вЪроятное). Багацько в неі отаких невдатних слів: нахил—нихильність, бо нахил—це уклонъ дна річки, як от—спад гір; на перешкоді (на заваді), одстоював школу (встоював за школу), білш усього—білш од усього; польська—розмаiтість, відокремленість—одопрічність, {55} пропонував—предложив, чекати, виголошували—оповіщали, керують—правують, настрій (направа), окремий (опрічний, нарізний) і т. д. Одним словом, усе в авторки недавньому. Бо шановна авторка при завсідньому пробуванні в городах зовсім одбилась од народньоі мови, ще й до того скрізь у неі стоіть—від, тільки часом подекуди кинуто украiнське— од. Шановна авторка вже не може одрізнить украiнських слів од галицьких та польських, і через це—йіі нетреба б зовсім писати книжечок для дітей і народа. Я радив би ав­торці давать своі статті спочатку якому—небудь селюкові, щоб він перечитав йіх і показав, котрі слова украiнські, а котрі галицькі й польські, щоб можна було пускать йіх до друку. Авторка багацько написала статтів і могла б таки добре прислужиться украiнським справам, бо дуже падкує коло цієі справи; але с причини, показаноi мною, вона шкодить тільки чистоті украінськоі мови.

В решті статтів цього номера мова гарненька, але скрізь, сливе в усіх авторів вона засмічена галицькими або польськими словами, котрі й досі теліпаються в статтях де­котрих украiнських журналів. Якби такою мовою писали галичани в Літ. н. В—ку, то, як на йіх, це мова була б гарна. Але в журналі, для сільських украiнських вчителів мова повинна буть чисто украiнська, щоб вони, читаючи „Світло", не набрались з його усякого мовного непо'трібу (дряни) й самі зберегли чистоту рідноі мови й мову своіх сільських учеників.

До мене заходить чимало приізжих людей с провинціі, котрі часом читають міні, або зоставляють для прочитання своі писання. Декотрі заходять на одвідини, щоб познайо­миться, або побачитись. Заходять иноді й сільські вчителі. Волинські, киівськи й херсонські вчителі розмовляють чу­довою чистою українською мовою. Але оце недавнечко за­йшли до мене два учителі с полтавськоi губерні, зовсім ще молоді хлопці, діти селян. Як заговорили вони зо мною, то я аж здивувався! Мова в йіх була така, якою теперички пи­шуть у „Раді" та в „Світлі", щось схоже на мову д. Шер-{56}стюка: чую в ці йіх розмові-від, відпочив, окремо, окре­мий, помешканя, також, перешкода, перешкаджає і т. д. Це мене дуже здивувало. Може то були птенці гнізда д. Шерстюка і Ко. Я питаю в йіх.

— Невже це в вас на селах так кажуть: від, відчепився окремі.

— Ні, в нас кажуть — одчепився од мене, окроми, таксамо, теж,—кажуть вони.

А нащо ж ви так чудно говорите?—спитав я в йіх.

— Бо так пишуть в украінських книжках, а ми думали, що так треба теперички говорить, як пишуть; бо й поруський говорять таксамо, як написано в книжках.

— А чи зрозуміють же вас школярі, якби ви такою мо­вою вчили йіх у школі, казали б йім: відхилив, ві'дчинив, відповів, окремо?—спитав я йіх.

— А хто його зна, чи розібрали б!

Я кажу, що в Германіі є навить закон, щоб вчителі вчили в сільских школах такою мовою, якою говорять йіх вченики, це б то говіркою тіеі місцини, доки навчять школярів читати й писать, а не книжньою мовою, котра од часу Лютера за 300 год вже далеко одійшла од народньоі мови по всі Гер­маніі. Це задля того, щоб школярі як можна швидче й лучче навчились читати. Я, знаючи гаразд, що розбірають сільські школярі, а чого й зовсім не розуміють, витормачив йім цю справу й выяснив, звідкіль то сунеться на Украiну така мова, як от: окремо, окремий, від, мешкання і т. д. В роз­мові виявилось, що вони читаюгь „Раду", а в ці газеті пи­шуть такою мовою, і вони наiвно думали, що мова „Ради" дає зразець, як треба говорити по—вченому, це б то літера­турною мовою. Бо авторітет книжки має велику вартість і значіння для трошки просьвіченоі людини, доки вона на­трапить на таку газету, як було „Село , де мова зовсім чудернацька й незрозумілива. Тоді чоловік з досади кидає йіі, а як він нервовий і нетерплячий, то з досади в не­стямці дере йіі на шматочки, пошматує й кидає додолу.

{57}

„Світло" видається задля сільських вчителів і здебілшого читається таксамо сільськими вчителями. Просвітній ценз йіх відомий: все це молоді хлопці с сільських школ, діти селян, а найвищу просвітність мають хлопці з учитель­ських семинарій, рідко духовні семинаристи, що стають за вчителів на якийсь там час, доки не займуть собі місця на якісь парафіі. Авторітет журнала та книжньоі мови для йіх не малий; окрім того це все люде молоді, перейнятливі, слабкі й мякі на вдачу, гнучкі, як теплий віск. „Світло" своєю негарною, нечистою мовою може зучить йіх до такоі мови, якою само по собі не говорять йіх школярі. I ... тоді вийде, що ця ламана мова в школі буде все одно, що й... „великорусскiй языкъ".

І редактор, і сутрудовники „Світла" повінні ж знати, що в дитячому мозку в школярів лежить вже готовісінький матеріял слів, набраних од батків, що слова—це ж образи, схопляні через прийняття вражіннів од околишніх предме­тів та обставин своєі місцини, і вже лежять напечатками, як в фотографіi, в великому скупчувальному мозку, де само по собі нема ні—помешканя, ні окремо, окремий, ні кроків. А вчителі повинні примитиковувать свою мову до готового природнього запасу в головах дітей, до мови шко­лярів, а не до книжньоі галицькоі чи великоруськоi мови.

А тимчасом в „Світлі", не вважаючи на загалом гарну мову врівні з другими журналами, скрізь натикаєсся на чуд­ні галицькі слова: є там і „обговорювати (— оббріхувать замісць—обмірковуть), і оголошувати, оголошення (оповіщать, оповістка), юнацтво (молоднеча), юнак (парубок), розраху­вать; є навить галицька каррикатура, — відчував (почував), відповідав—одповідав. А в д. Я. З—кевича є ще кращі штуч­ки, зовсім таки не педагогічні, як от: відокремлення—одопрічність, відчувалося—почувалось, змагання зберегти сили (споръ, лайка, замісць—силкування); це якраз так, як у др. Грушевського й Шерстюка; примусово—силувано, виконує— здійснює, й инча страшна нісенітця, котрі місце в Літ. Наук. В—ку, а не в педагогічному журналі для украінських {58} вчителів. „Світло" не навчить мови, а збавить мову наших сільських вчителів через... свою тенденцію.

Мова в статті д. Чепіги; „Увага і розумовий розвиток дитини", стоіть окроми од усіх статтів, не вважаючи на йіі важний зміст. Перші дві давніші його статті навить немож­на було гаразд зрозуміть, за що йде мова. Цілі фрази в йіх були ніби виписані с книжок, де часом траплялись такі, що між ними не було ні якого логічного порядка, неначе вони були вихопляні то в одному місці, то в дру­гому й мехапично стуляні докупи. В ці останні статті мислі вже виложені принаймні логічно, і можна розібрать, за що йде мова. Але і в ці статті все одгонить чимсь сирим, не­наче мислі виписані звідкільсь, вихопляні сирце'м і скомбіно­вані та стуляні докупи в рядки ніби механично. Так і видно, що талановитий автор, здатний до абстракційного думання й маючий потяг до философіі, ще гаразд не перетравив в своі голові (не переварилъ) цієі ваготи думок таких вчених, як проф. Сікорський, Р. Гауп, або Дж. Стюарт Міль; і в його статтях ми бачимо неначе вихопляний буквально са­мий оригінал тіх вчених з йіх вченою мовою, до котроі ще не досягла украiнська, не дуже—то развита мова. Усе це схоже на переклад та ще й на галицьку, а не на укра­iнську мову. Авторові треба передніше добре вивчити пред­мет, свідомо перетравить (переварить) зміст його, то по­тім вже буде легше виложити це усе в формах мови, білше самостійних, і все це тоді вийшло б багато простіше й ясніше. Авторові треба писати так, як пишуть в гімназіях „переложенія", це б то переробку „своіми словами" статтів, або оповіданнів, написаних книжньою мовою. І тільки тоді його статті будуть простіші, ясніші й популярніше написані.

Про мову д. Чепіги неможна навить говорити, та ще й на лихо він збився на полонізми й на галицьку книжню мову; в його скрізь стоіть: примусований (силуваний), за­тримувати (задержувать), зокрема (особливо, особніше (сквир. пов.), польське—дотик (доторкання), почуття (лучче б вже писати—осязания, церков, сл.), виконання—здійснення; та ще {59} він пише слово штучний в тямі—робляний по—галиць­кому, а воно на Украiні значить—прекрасний, искусно сдЪланный. От і розбірай, як знаєш! В його все виходе, ніби примусовне, це б то по—нашому—силуване й робляне, та ще й чудернацьке.

Ми покажемо кільки чудних хиб в самі його украiнські мови, як от: складувати—складать, (велик.-рус. складывать), обмежується, треба казать — обмежовується; слово—уявлювання виведяно од глагола уявлювать, якого нема в украін. мові, а є тільки—уявлять та уявить, як неможна виводить слова—прославлювання, бо в мові нема нігде слова проcлавлювать, а є тільки слова—прославлять та прославить. А як ймення предметні (сущест.) виводяться найбілше од дієсловів вида закінченого, то треба писать—уявлi'ння, як от народні слова топління, мочіння, а не уявляння; бо є ж різнація між словом—спасіння (за терпіння Бог дасть спа­сіння) і словом спасання на водах. Пізнати предмет—як пише автор, буде не по—украiнському, бо кажуть в колядці: „Ніхто тиі не дізнався божоі тайни, як дізнались два янголи, з неба летячи". Треба писать - дізнався (узналъ), дізнання за щось (познаніє). Вчуття — це зовсім і не почуван­ня, і не — ощущеніе, а те, що чоловікові тільки вчулось, як він часом не дочуває добре, це б то не те, що і справді було, а щось инче, що тільки здалось, вчулось комусь. Автор скрізь переплутує слова: почуття, чуття, почування. Почу­вання (народне)—чувство, чуття—слух, почуття це—ощущеніє, бо кажуть же: я чую, я чуткий на вухо, і кажуть— я чую холод в ногах, почув холод в пальцях;, а для однієi вже одли'чки слова чуття—слу'х треба б писать—почуття холода в тілі, це б то—„ощущеніе" холода. Од слова—почу­вать вид закінчений буде—почу'тить, почу'тив щось[1].

Є в „Світлі" ще одно невдатне й препогане галицьке слово —„приблизно", складяне с цер. слав.—приближатися,

1) В Харківщині та й на Південні Волині замісць слова — опамятався, кажуть—очутився (в д. Грінченка і в заслав—пов.)—опомнился.

{60}

а в великор. мові є слова—приблизительно. Це без при­ставки—близно та й близительно зовсім чудне. В нас є слово — наближаться, наближиться. Кажуть: „не совайся до мене! не наближайсь! бо як дам кулаком, то й ноги задереш. Од цього дієслова можна вивести наріччя—наближно, але найкраще б писати—близько до чого-небудь. Один чоло­вік казав міні в Білі-церкві так: наш старшина на зьізді все бли'жить до других старшин, котрі змовились обібрать в Думу лідей мірних. А колись казали так: „азъ, буки, фита, ижиця—дубець до спини ближиться".

На обгортці „Світла" надруковано: „Украінський жур­нал.... для сем'і і школи". На окраінах, в Харківщині та в Галичині є слово семья, а в Кременчугському пов. ще кажуть—посемейство'. На Украіні скрізь кажуть сімья. Слова семья та посемейство—це остача давньоi украінсько-славянськоі мови, ще не перетворена на украінський самостій­ний зразець, як от слово — сімья. І через це с книжок треба зовсім викинуть і ту сем'ю, і посемейство', як слова за­ймаючі невеликий район, і писати—сімья' з мяким знаком для одлички од слова — сi'мя, конопляне насіння. З апостро­фом ця сем'я, сем'і просто таки смішна. Цей апострофічний ребус показує, що в „Світлі" панує й правує партійна лю­дина, котра згодилась з галицькими радикалами, і певно й заприсяглась заводити на Украіні й галицьку книжню мову, і оті апострофи. Ці апострофи ще тільки й зостались в „Світлі" та в „Раді"; йіх ніхто не прийняв. А за мову в „Світлі" скажу, що як колись украінці в державні думі подадуть заявління, щоб у нас була народня школа, при­наймні на селах, украiнська, то знайдеться такий добро­дій, як Пуришкевич, висмикне с кишені „Світло" і тільки прочитає трошки с статтів д. Шерстюка або д. Руссовоі, щоб заціпило нашим думцям в роті... І буде знов програ­на справа за українську народню школу. Праві партіі не­дурно ж вже продражнили мову наших тенденційних пісьмеників—воляпюком. Та й наша широка публіка надавала йім багацько усякових прізвищ. Наші справі ще й до того {61} таки багацько шкодять і наші українські провинціяли, котрі пишуть часом своїми говірками.

Справа видання білоруського органа народніх вчителів „Родной Ніви" ведеться краще, ніж справа видання „Світла". Мова в йіі, як і в инчих білоруських журнальчиках, чиста, народня, центральна, хоч на Білі-Русі народніх говірок вдвоє білше, ніж на Украіні. Окрім того в білоруссів нема своєї Галичини, нема побічнього шкодливго впливу, хоч і вони переймають декотрі украiнські неологізми, перероблюючи йіх по свої фонетиці з дзєканням, як от і я вживаю с півтора десятка вдатних галицьких неологізмів. Опріч того „Родная Ніва" невеличка й дешевша од „Світла", саме по засобах убогих вчителів. Тимчасом „Світло" по ціні недуже то при­датне для кишень наших надто негрошовитих вчителів, для котрих воно й видається, що стає для йіх чималою завадою при виписуванні „Світла". Лучче було б, якби „Світло" ви­давалось менчими книжками. Ще добре, що галичани не пишуть для його статтів. Якби з його повикидати усі вище згадані мною хиби й галицькі слова, а найбілше в статтях д. Руссовоі, Шерстюка, д. Черкасенка, д. Шелухина, та по­вимітать тенденційнє недоладне—від, то вийшла б гарна й чиста, сказати б нормальна украiнська мова, якою певно б видавались усі украiнські періодичні видання, якби тільки... проф. Грушевський не роспочав своєi мовноі пропоганди на Украіні. С показаноi причини „Родная Ніва" має теперички 3,000 пренумерантів, чого не має наше „Світло", та навряд, чи й матиме стільки...

Був час, коли редакція „Ради" перша од усіх газет обчистила свою мову од польских слів, змінила навить га­лицьке від на украiнське од. В теперішній час мова в „Раді" знов повернула назад, знов засмічується давніми хибами це вже другим нападом. Котрий номер ни візьми, скрізь зарябіє в очах од натиканих полонізмів і всякоi нісенітниці. От у 43 номері за 1911 минувший рік в статті д. А. Василька ціла низка таких слів: вчення—вчіння, юнак—парубок, ча­сописи—часописі, істнують —животіють, настроі (направа) {62} і чуття (слухъ)—направа й почування; набуло вичи (не ро­зумію, що воно таке), небавом (певно незабаром), також ви­тримає—таксамо видержить; ухвалено — затвержено, відгуки— одгуки, явище — зьявище, відношення—стосунки, кроки—ступіні, відріжнити—одрізнить, приблизно—близько, ріжниці— різнаціі, одли'чки.

В статті д. А. Ярошевича ми бачимо ту ж саму га­лицьку плутанину: населе'ння — населі'ння, рух — руші'ння, на Поліссю—на Поліссі, прирахувати—прилічить, нетрива­лість (не розумію), вирахувати—вилічить, пересічно (хто його знає, що таке).

Як бачимо, в „Раду" знов вертається мова д. Петлюри, д. Руссовоі, Шерстюка і Кo... с польськими словами, кро­ками, пересічно, відіграти і, т. д., неначе в давніші „Гро­мадські Думці", котру облаяла й обсьміяла в свій час украінська публіка в листах в редакцію. Писали ці статті га­личани або може якісь инчі провинціяли. Але таким авто­рам корреспондентам треба сказать, що вони, тулячи такі слівця в своіх статтях, одбивають читальників і через це дуже шкодять украiнським газетам. Але... певно й сама ре­дакція „Ради" потаємно спочуває таким тенденціям, бо от в № 191 „Ради" сливе скрізь натикано слів—від, відкриття, зустрівся, зупинився (зострівся, спинився) сумніву—(ваган­ня), зьізд „уникає", це по—украiнському—всисається, як вода в землю; тепло вникає, дощ уникає в землю,—кажуть на селі. І скрізь стоять слова — також, лиш один (тільки один); окремо (окроми), окремий, прирахувати, вирахували, неначе в украінські мови й нема слів —прилічить, вилічили, ще й до того сливе зовсім викинули украінське од, і скрізь ставляють галицьке—від. Це вже винна редакція. На мене находе острах, що редакція йде небезпешним шляхом для газети на будущий час... повертаючи мову не уперед, а на­зад. Мова знов стає в йіі галицькою.

Як я перечитав останні номері „Ради", то мушу при­знаться, що душа моя заскорбилась. При нові редакціi мова в йіі йде не вперед, а назад, бо все стає білше та білше {63} галицькою, а не украiнською. В № 290-му передня стаття написана не украінцем, а галичанином: тут є сумніви (ва­гання), що відпадають сами собою, і зібрань (зібраннів), і румянцовський розгром, і остаточний, яскравий, ухвалили (ствердили), за скільки днів (за скільки день), рішучих за­ходів, які штучно побілшують ціни (по народ. мові це значить—прекрасно (а неискуственно) збілшують ціни; земство вказало (показало), сельського (сільського), відмовлятись (одмовлятись), підтримати національну гідність (?!), піддер­жать (що таке гідність, один Бог знає, певно—придатність; продуктом такого настрою (добутком такоі направи) і т. д. А далі начитуємо ще поганче: в організаціi (народньоі спілки католиків в Відні) зустрінете ви великого обшарника (?!) поруч робітника (поруч з робітником); що то за обшарник? як дізнається за це наша публіка? мешкання (житло); дружно посилають (?), оточення (око'лишність), майже (сливе), окремо, що об'єднує ці ріжні (різні) верстви, верст (верстов); лучить йіх (злучає), нарада (порада), законним шляхом обтяження податками ціною на 100 милійонів богачами (багатирями) лиш тільки на злидарів; кожна се'мя (сімья), відчувати (почувать), протягом 1 року (в протязі 1 року), двї се'мі (дві сімьі), населеня (насеління), писань (писаннів), уклінно прохаємо і т. д. і т. д. Ця мова гірша од тієі, которою писали колись в „Громадські Думці" та в „Рідному краі". Це і справді не украінська мова, а криве дзеркало йіі. Один добро­дій пише з Батурина і не лічить грошей, а рахує. І скрізь в номерах сила галицьких слів, скрізь поставляло не од, а від. Поставили—од тільки тричі, неначе „Рада". наважилась вмерти, та й іде до смерти швиденькими ступінями. Для нашоі публіки ця мова зовсім неприйнятна, бо сьмішна, чудна і... незрозумілива. Таку мову можна назвать тільки страшним зловжитком українськоi мови. І скрізь стремлять апост­рофи, неначе людям мало букв у азбуці! Це щось гірше од мови давньоі „Громадської Думки", ультра—галицьке!! Це і справді якесь чортовиння з бутвинням, під буцім—то українським соусом.

{64}

І в „Раді", і в „Світлі" не позначується ніякого пос­піху в украiнські мові; та при йіх потаємних потягах та тенденціях і неможна сподіватись кращоі мови. От де при­чина, що знов зовсім викинули з газет і журналів украiнські слова: лічить, таксамо, теж, сливе, од, окроми, опрічній, ру­шитись, рушаться, ру'шить, руша'ть, порушить, ворушить, вагаться, вагання, житло і т. д. Торік за переднішого ре­дактора були писали в „Раді" частенько—бье, пье, пьеса, пієса, пью, сімьі, а теперь скрізь запанували галицькі апо­строфи: п'єса, б'ють і т. д. що само по собі не дає полегкости при читанні. Ці ж „партійні" штучки,—апострофи скрізь видержані і в ,,Світлі". Тільки в ціх двох виданнях й зостались оті ребуси модньго правопису з усіх киiвських виданнів.

„Рілля", „Дніпрові хвилі" видаються найкращою укра­iнською мовою й без апострофів. Але і в „Ріллю" вже про­мкнулись слова, як от—відповідь, від, а в „Дніпрових хви­лях" деякі добродіі вряди — годи вкидають від замісць— од, а декотрі, як от д. Краснопільський та д. Жимгайло й Ф. Жученко хоч пишуть прехорошим стилем, але наві­щось плямують свою мову словом—від, та ще й сістематично, скрізь. І в цьому журналі вряди—годи трапляється ніби пляма: це корреспонденціі з Галичини, та статті до­бродія Жимгайла, в котрих суспіль натикаєсся на такі ненародні форми: відомостей, статей, завдань (відомостів, статтів, завданнів), вступления, заведе'ння (вступлі'ння, заведi'ння). В рядку таких слів, виведяних з дієсловів, треба писати і, як воно стоiть з наголоском, як от—вчіння, завідомління, зьявління, уявлi'ння, а буква е вдержується там, де вона трапляється без наголоска: пересві'дчення, засві'д­чення (свидЪтельство), і т. д. Навіть д. Руссова в своi статті в 2 № за 1.912 рік помістила статтю, написану вже кращою мовою. Тільки вона й тут пише слова: виконать, виконали замісць—артисти грали, грачі грали, співці співали.

Вилучивши (выключивъ) з загалу вище згаданих мною талановитіших літераторів, як от д. Кримський, д. Єфремов, {65} д. Жебуньов, д. Пахаревський, д. Т. Осадчий, д. Дорошенко, д. Яворніцький, М. і Я. Новіцьки й инчі, ми можемо ска­зати, що решта пісьмеників в киiвських украiнських виданнях скрізь щедро сипле оте—від, навить в книжечках для народа и нещадимо псує через це часом чисту, гарну мову навить в виданнях петербургського „Благот. об. изд. украін. книжок, як от в книжці С. В. Бородаевського „Про кредитні коопераціi", де ми натикаємось на таку штуку в заголовку: „Чим відріжняється устав кредитного товариства від позичково-зберегательного". Це б то по нородні мові—Чим одрізнясться устав кредит. товариства од позичкового. Для народа здава­тиметься, що відріжняеться,—це щось таке, що одріже но­жем. Такі галицькі слова, як ріжні, відріжнятись і т. д. усім здаються чимсь таким, що воно щось „ріже".

Ще не так давно в журналах усі дочиста ставили— біля, побіля замісць—коло. Тепер це тоді модне слово вже усі покинули, і всі пишуть—коло. Натомісць теперички пі­шла поведенція на слово—від, як і на приставку „зу" в словах—зупинятись (спинятись), зустрічатись (стрічатись, зострічатись). Цього польського „зу" наші переймачі набрались од галичан, з галицьких книжок. Навить у д. Старіцькоі-Черняхівськоі аж тричі написано—кроки, і єсть ця нісенітниця— „зустрічає". (Л. Н. Віст. кн. 3 і 4). Щось патологічне ми бачимо в усіх ціх пісьмеників в йіх поплутані мові.

Врешті треба щиро признатись, що украiнська літера­тура в наш час знаходиться в великі небезпешності. На неі впало несподивано таке лихо, що визволиться од його буде трудно. Для нашоі украінськоі літератури настала якась „Велика Руiна" на свій опрічній пісьменський лад, яка була для соціяльного життя Украіни в ХVII віку, як на Украiні було два гетьмани, і меж Москвою й Польшею тяглися войни за Правобережню Украшну. Галицька агітація не дрімає й шкодить нам гірше од староі цензури, бо викопує під нашою літературою таку яму, в котрі можна поховать і занапастить, може й надовго, усю украiнську літературу; вона висмикує спід наших ніг самий грунт, це б то народню мову. А мова, {66} слово це ж велике діло. З ним неможна легковажно й легко­думно поводиться, як робить проф. Грушевський с своіми підручніми йому галицькими сутрудовниками. В нас тепер зо­сталась одиа й єдина національна прикмета—наша мова. Щоб поправити й направить нашу пісьменську справу на переднішу добру путь, треба самим галичанам, не гаячи часу, зараз заходи'ться виправлять свою поплутану недоладню кпижню мову. Д. Франко писав ще недавно, що в галиць­ких школах погано вчять украінськоі мови, направляючи мову на стародавній зразець. В галицьких гімназіях певно недобре поставляна справа викладів украінськоі мови. Треба давати виучувать напамять не тільки як можна білше віршів з украінських классиків, але й ури'вків зразцевоі укра­інськоі прози, та ще й загадувать писати переробки тіх уривків—своіми словами (переложенія). Може аж тоді гали­чани виправлять свою синтактику й не писатимуть такоі нісе­нітниці, як от: „приіхало двох людей; за чим же тут гонить (гониться) поет? він чекає на мене; я шукаю за книжкою; він станув, він паде (падає) на коліна; діточим голосом („Засів", у Ковальова), це стануло так (польс. станенло); він стремить до села, вертає домів, я спімнув (вспомнилъ) і т. д. Гали­чани, проф. Грушевський і партійні украiнські йіх побічники й прихильники може й самі гаразд тому невідомі, яку велику одповідальність за будущу справу украінськоі літера­тури вони беруть на себе...

Д. Грушевський вчинив таку плутанину, такий за'колот в украінські літературі на Украіні, наколоцькав такоі джумиги, що про теперішню книжню мову можна прямо сказати народньою приказкою: що горо'д, то й наро'д,—що редакція, то й свій опрічній правопис і навить опрічня мова. А наша публіка, само по собі не знаючи докладно цієі пісьменськоі сперечки, усю пеню скидає на усе сьогочасне украінське пісьменство загалом, не одрізняючи правого од винного, і дає свій загальний присуд і о'суд. Бо вона мабуть думає й га­дає, що усі украінські теперішні літератори змовилися, {67} зьєднались і згодилися писати галицькою чудернацькою мо­вою та поганою мішанкою.

Врешті усього ми не маємо на думці зовсім одопрічнитись од галицькоі літератури, але самі галичани вже давно одопрічнили свою книжню мову, та й тепер одопрічнюють своє пісьменство од украінців, бо наша публіка не може читати йіх книжок через чудну, нечисту, а часом і сьмішну для нас мову. Ще не так давно йіх журнали, як от „Правда" й „Зоря", видавались кращою мовою, так що украінцям ще можна було йіх читати, бо мова в йіх була біліле народня, і синтактика мови в роскладі слів була народня, а не польско-латинська, де слова якось чудно перемішані й перетасовані, як трапилось. Але це було в передніший час, в писаннях недавніх переднішців (предшествениковъ) д. Грушевського, д. Євшана та Кревецького й инчих.

Тепериньки вживають в своi розмові сливе усі не тільки молоді, але й старіші украінці от які слова: від, мешкання (житло), рахувати, рух, мешканці, помешкання, перешкода (завада), перешкажає (заважає), переконатись, переконання (пересвідчення), посада (місце, служба, уряд), також, сумнів (вагання), подорожувати (мандрувать), тягар (вага), виконать (здійснить, вдатяе слово, пущене Iв. Белеєм в „Ділі" ще в 1884 р.). Про грання на сцені замісць—виконав роль треба писати—удавав, або грав, удав роль; кажуть же на селі: він удає с себе дурня (изображаетъ дурака), а бо при­ставляється дурнем; треба писать: артист удавав Макбета дуже гарно: не писать—чекати, тримати, трімкий,—а ждать і т. д. Зовсім не вживаються слова ні в кого с пісьмеників, не­наче йіх і в мові на Украіні нема: микаться, вмикуваться (мішаться, вмішуваться), лишень, лиш (дай лиш міні), а за­місць йіх пишуть галицьке (воно ж і великоруське, як от: один лиш день); промикувать, одмикувать, окроми, опрічній, митикувать, або мидикувать, примитикува'ть (приспособить), лічить, облічить, перелічить, облічувать, жадать, жаданий, одчай (розпач), ступіні (в д. Л. Стар—Черняхівськоі скрізь польські кроки), завада (завада—пише тільки д. Рол. в ,,Світ. {68} Зірниці), притичина (є тільки в д. Огіенка й Плюща); ви­кинули слова: ждать, держать, дерзки'й і пишуть скрізь сливе усі—чекати, тримати, трівкий і т. д.

С такою, амуниціею в українських журналах та книжках українська література далеко уперед не забіжить, бо ця галицька й польська вантага (груз) поламає нашого воза. А на мій погляд, ця вантага—це просто таки сміття, що за­смічує нашу мову.

Декотрі галицькі неологізми невдатні й навить непо­трібні, як от—зокрема, зосібна, бо йіх збудування не має аналогічних слів в живі украiнські мові; треба ставити замісць йіх—особливіше або особніше (сквирс. пов.); замісць зателепуватого—зовнішня політика, треба писати загрянишна, або околишня політика. Галицький неологізм попередники (предшественики) неможна назвать підхожим і вдатним. Теперички в Киiвщині слова—попереду, уперед назначують тільки місце, а не час: йди бо попереду, уперед! А для назначіння часу вже кажуть: це було передніше; передніші люде жили довше, ніж теперішні. І через це замісць—попередники (пред­шественики) краще ставити слово—переднішці, або переднішники. Слово—попередник наводить на думку такий втямок, що це той чоловік, котрий іде попереду, як от слова передня'к, а в поділ, губерні — напередня'к. Передняком звали чумаки передню паровицю в валці, запряжену здоро­вими бадьористими волами, котрі йшли швидчою ступо'ю, і за ними швидче поспішала й уся валка. Передняками й попередняками можна назвать прогрессистів, людей передових в ідеях, передовиків.

Якого лиха накоіли галичани своєю мовою й своім вмикуванням в украiнські видання, за це міні казав один інтеллігент, котрий живе на селі, приіхав до Киіва, углядів вивіску, де було написано великими буквами: „Украiнська книгарня" (на Великі Владим. улиці). „Накупив я, каже він, усяких украiнських книжечок, і вхопив кільки номерів жур­нальчиків, бо я йіх і не бачив, і не читав. Вертаюся до­дому, читаю,—і тільки з дива очі витріщив. Що це за мова! {69} Що воно таке? Такою мовою размовляють ті словаки—венгри, що розвозять у нас по селах усякий крам. Читати ціх жур­налів я не міг і тільки дурно гроші потратив.

І недиво, що він не міг читать „Украiнської Хати" бо натрапив на статтю д. Євшана (№ 6. 1910 р.): „Головне, чим люде звичайно захоплюються в мистецькому (худож­ньому) творі, і на що звичайно звертають свою ввагу—це само виконання, способ представлення (великорус. слова)... коли власне зразуміємо її (поезіi) псіхичні мотори, той на­стрій, який безпосердно випереджує саму поетичну концеп­цію, а далі зможемо відчути (почутить), як щось дійсно ре­альне—тло (польс. — фон), пiдклад (підбійка) настроєвий поєтичного твору, — тоді слова набірають далеко (багато) більшоi сили. Романтизм є світ души, укрите, (скрытое—за­ховане) житє її серця. Головним елементом його є неопредiлиме стремління (великорус), містичне єство серця". І справді той добродий тільки дурнісінько стратив чимало грошей на номері журнала та за таку статтю, писану ніби якоюсь чужоземською, ніби словацькою пополовині з велико­руською мовою. Його мова це вже не криве дзеркало украінськоі мови, а каррикатура нашоі мови. Д. Євшан своєю мо­вою дорешти може роспудить украінську публіку, як буде друкувати свої страшні статті в украiнських журналах.

За мову москвофільских галицьких газеток небіжчик Пипін в свій час написав в „ВЪстникЪ Европы" статтю: „Особый русcкій языкъ", і дав такий при'суд, що москво­фільська мова така робляна та вигадана, що йіі не чита­тиме ні Украi'на, ні Великороссія. Про мову проф. Грушевського, та тіх, що вийшли з його мовноі школи, д. Залізка, д. Євшана, д. Кревецького й д. М. Дорошенка таксамо можна сказати, що в йіх „Особлива, ні то великоруська, ні то украінська мова", така робляна і мертва, що йіх писаннів ніхто з охотою не читатиме на Украiні.

До яких хиб допроважуе переймання чужомовних ко'рінів з чужих мов, ми бачимо в рядку слів, виведяних гали­чанами с польського коріня—рух та ріж (róż, ружни — раз-{70}ный): руховність, руховний, рухінє, рухає, наріжний камінь (д. Грушев.), ріжниця, (різнація), ріжні (різні), відріжняти (одрізнять). Деякі добродіі просто таки кажуть міні, що як вони читають в галицьких книжках оті згадані вище слова, то йім уявляється, що хтось когось ріже. Сказать поправді, i міні спочатку таке уявлялось, як я вперше колись давно читав галицькі книжки. Добр. Порш любить вживати слово— ви'разник, переробивши великоруське славо выразитель (ви'явець, од слона виявлять), і воно вийшло не украiнське слово ви'явець, а ніби якийсь чоловік ви'разник, котрий або лічить виразки' (рани, болячки), як от окуліст, або сам робить виразки, як хірург. Переймання слів з чужих мов та позичка чужомовних корінів для утворіння неологізмів може дуже пошкодить наші пісьменські справі й спаскудити книжню мову, що вже й трапилось в галицькому пісьменстві. З безпешністю для украінськоі мови можна брать слова з церковно-славянськоі мови, як брав йіх Шевченко та Квітка-Основяненко, бо тільки ці слова не псують гармоніі й тона украінськоі мови. А не роблять вони дісгармоніі не через те, що ми звикли до йіх і розуміємо йіх, а по самі вдачі славянськоі мови, бо в наші мові є дуже багато і синтактики, і слів, і форм, і падіжів церковно-славянськоі мови. Може буть, що колись давно, може й за часів Нестора літо­писця, і пізніше в XIV та XV віках, ще й говорили таксамо, як і писали украiнською мовою сливе пополовині з церковно-славянською мовою, бо і в козацьких думах XVII віку є ба­гацько славянських слів, як от множество, много і т. д.

Слова, котрими теперички назначують втямок (понятіе) — „искусство", як от умілість, мистецтво (на правоб. Украіні кажуть—митець, а не мистець, це б то майстер на всі руки, на все, або—„ловкач"), що до „искусства" зовсім не стосується; а слово умілість це те ж саме, що й уміння. Препогані галицькі слова—істнувати, єстнувати треба до­конче замінить украiнськими народніми: животіть (суще­ствовать), животіння (существованіє), живоття, або жи­віт (жизнь), бо в Черніговщині кажуть: це було—за жи-{71}вота нашого батька, а не за живоття. Та і в Киiвщині співа­ють пісню: „Ой слаба ж, слаба! либонь я умру... Підіть при­ведіть попа і дяка, нехай же я роспишуся хоч за живота". І в Галичині втямлять ці слова, хоч там йіх і нема, з цер­ковноi воликодноі пісні: „і сущимъ во гробЪхъ животъ даровавъ". На що вигадувать сьмішні й зателепуваті слова, коли вони є в народні украiнські мові? Ще, хвалить Бога, що вони є.

Слова—стремления, або стремління, він стремить до города, значать по — украiнському „торчанье"; торчитъ в городъ, а по—нашому це значиться — стерчав, він стерчить до міста. Виходе щось справді дуже сьмішне. Стерчять, стремлять кілки в тинах, віхи, сохи, стовпи, соняшники на городі, і мова про йіх стерчання й стремiння може буть ясна й зрозумілива для кожноі сільськоі баби. Слово стремитися, стремленіе, як і слова—восхищеніе і восторг церковно-славянські, та ще й стосуються до христіянського аскетизма. Коли в церковних книгах написано: душа стремится къ Богу, стремленіе горЪ, або къ добру, ко благу ближняго, то ми розуміємо це „стремленіе" вгору, вверх до Бога, до неба, як до перводжерла усякого добра й любові; але в такому значінні, як ці слова вживаються в галицькі мові й тепер, ніхто не уявляє собі „стремленія" по горизонтальні линіі, а по сторчові, вертикальні. Слова—восторг та восхищеніе вживаються в мові в житіях та в легендах про аскетів по­движників. В житіях пишеться так: „Авва Антоній, або инчий авва вночі бысть въ восхищеніи, або бысть въ восторгЪ, і бысть восхищенъ, і бысть в раю"; це б то його душу хтось „восхитилъ, восторгъ" (одірвав) од землі й переніс у рай, де одному авві янгол навить дав повну хустку яблук. Авва про­кинувся вранці, почутив пахощі яблук і побачив в своі келіі хустку, повну яблук. В теперішні великоруські книжні мові ці слова,—восторгъ, восхищеніе, що буквально значять— виривання, піднімання (апостолы въ субботу восторгаху класы і ядяху) вживаються в тямі зовсім инчі, як найвище почування радощів або почування од вражіння великоі краси {72} та приємности само по собі не од райських яблук, а од чогось зовсім не аскетичною; не од раю,, а приміром од опери, або гучного бала. Але ті усякі—стремления, восторги, восхищенія взяті в. значінні зовсім инчому, і вони й досі не заміняні великоруськими народніми словами, або одновідними вдатними неологізмами, над котрими великоруські пісьменики не морочили голови, і за котрі й досі не подбали. В нас вживають для назначування цього втямку слова—за­хват або захопління. Олово за'хват білше підхоже до народніх слів, бо під Киівом кажуть: як що гарне й добре, то люде купують на—за'хват. З цієi причини я застерегаю наших пісьмеників, котрі мають потяг до переймання таких великоруських слів, як от—стремління, настрій, (або поль­ських, як от потяг—поізд) зовсім не зачіпать чужомовних слів і не виводить с польських корінів—неологізмів, щоб не наробить плутанини в своі мові. Чужі слова, як і люде, повинні буть незачіпальні, мають таксамо свій закон „незачіпальности особи" і можуть добре помститись за непро­хану зачіпальність, засмічуючи инчу мову, як от—рух, ви­разник, ружни (ріжний) і т. д.

Цей закон, здається, зовсім не писаний ні для гали­чан, ні для проф. Грушевського, а найбілше для д. Залізка та Євшана, в котрих великоруських слів хоч лопатою бери. Та ще ця біда гірша од того, що вони втулюють і польські і великоруські слова в грунт своєі провинціяльноі мови. Щоб сказали читальники в Россіі, якби хто-небудь почав писати орловською мовою, перехідною до украінськоі, або новгородсько-олонецькою? В орловські губерні приміром кажуть так: мая сястра ня хоча оставаться в КіевЪ, завтра Ъдя дамой, а мой муж сидитъ дома только днёмъ, а ночью карауля на базарЪ". А от зразець мови олонецько-архангельськоі, недавно записаний д. Ончуковим в олонецкі та архангельські губернях в віршах, „Былины, или старовинки", та і в розмовні мові. В биліні про „Бутмана" цеб-то про гамбурзького німця Андрея Бутенанта, котрому Петро Великий дав право копати залізну руду в олонецькі {73} губерні, Бутман каже: „Ужъ и силушкой ноньце цари сильнЪ (ы); ужъ и смЪтоцькою цари носмЪтливЪ (ы). Отъ ты ой на­дёжа православный царь: ты съ яросью Петръ АлексЪевичъ... Ты попомника, какъ во той во ёрды (орды) тебя хто же оттуль (так кажуть в радомысл. нов. киiв. губ.) тогды (так кажуть коло Камянця в подол. г.) повыкунилъ? тебя хто жъ оттуль повыручилъ? Царь каже, що Бутман „пропилъ де всю сбруню лошадиную, пьётъ трои сутоцки".

А отъ зразець розмовноi мови коло м. Олонецка, як се­лянин росказував Ончукову про Бутмана. Бутман говоре до мужика: „я, скаже (каже), безъ царя буду заводы вести. Я вотъ дЪлаю тони (мережі). А мужикъ въ отвЪтъ: „чортъ, скаже (каже), буде этта—не тони; да лЪшей, скаже, буде этта—не рыба.

Придуркуватий наймит Бутмана Бенка, як насунули хмари, кидає вгору сокиру й каже: „молчи! (хазяiне), скаже; бЪдной Бога не убыо", то есть—погоди! не убью ли я Бога [1].

Ця архангельсько-олонецька мішаниця великоруськоi говірки з додатком украiнських слів, котрих багато в пів­нічні далекі говірці того краю, дуже скидається на пісьменську мову в статтях д. Євшана. Щоб сказали в Великороссіі, якби хто написав і видав книжку па оті говірці? А д. Євшан надаряє украiнську публіку достоту такою страшною нісенітницею, та ще й с претензією, щоб і укра­iнці писали такою мовою! Його мову й мову д. Залізка ножна прирівнять тільки до чудернацькоi мови „епохи Петра Великого", це б то за першу половину XVIII в. як звичайно звуть цей період дивовижного початкового туління велико­руськоi пісьменськоі мови ще—до виступління в пісьменстві Ломоносова й Державина вже аж за цариці Єлисавети та Катерини II. Мова Євшана й Залізка так і викликає недобро­хіть в памяті видану в той час книгу: „Приклади, како пи­шутся компліменти и епістоліи разныя", або мову указів і листів Петра Великого с такими словами, як от елоквенція,

1) Віст. Євр. 1909 г. октябрь, стр. 681.

{74}

предіки (проповіді). Петро В. в своєму листі до олонецького губернатора князя Ромодановського обертається до його с титулом: „Его благоутробію".

Мішаниця мови в утворах д. Євшана й галичан з чу­дернацькими, силувано стуляними словами, с польськими й галицькими етимологічніми формами дуже схожа на мову в оффиціяльних докладах, писаних до Катерини II „птенцями йіі гнізда". В 1766 році генерал-губернатор Малороссіі, відомий Румянцев пише в своєму листі до цариці, що на виборах в Комиссію, по відомому „Наказу" объ Уложеніи—„на ОбрядЪ выборовъ" въ Почепі, в Харкові та в Ніжені виявилось в шляхти і в козаків „умоначертаніе прежней казацкой ста­рины"; і—„что лутчіе господа по звыклости своей, считаютъ своі давніе казацькіе законы хорошими и не хотять приймати в Наказі обЪщанныхъ блаженствъ для всЪхъ". Украiнську мову проф. Грушевського можна поставити в аналогii с тодішньою книжньою великоруською мовою, або з украiнською мовою в написані с початку XIX віку „Исторіі Руссовъ" Конисського. От тоді ще в двадцятих роках XIX віку пісьменські праці проф. Грушевського читались би залюбки, бо така мова в той час на Украіні може й не здалась би чудернацькою. Хіба б може витріщали очі на „очи, плечи, від, віттак, звідтам, відріжнятися, бояти муть ся, відродже­нє, відвіт,—як на щось дуже вже не книжнє й провинціяльне, схоже на провинціяльне радомисльське та олонецьке— оттуль, откуль, тогди, і т. д. Але я повинен сказати, що украінська мова, скільки йіі єсть в „Исторіі Руссовъ" Конісського, краща, ніж в „Історії проф. Грушевського, і стиль в йіі багато легчий і жвавіший.

В „Дніпрових хвилях" спочатку йіх видання в стат­тях була мова гарна й чисто украінська без полонізмів і з усіма народніми формами, навіть з—од, одчинив, і т. д. Але згодом потім зьявились в газеті ніби латки: то були корреспонденціі з Галичини, писані галицькою мовою з уся­кими звичайними в йіх галицькими хибами в мові, як от від; та й д. Краснопільський та Ф. Жученко, подаючи статті, {75} написані гарним жвавим стилем, скрізь ставляють галицьке від, замісць—од. А потім зьявились статті галичанина д. Жимгайла. Статті, як рівнять йіх з галицькими зразцямн мови, написані добре. Стиль йіх гарний, украiнський; синтактика загалом таксамо украінська. Але в його мові ще трапляються полонізми й галицькі ідиоми от такі; діло не посунулося а нї на крок (ступінь), тай (та й) Гриць, по році (через рік) шкільноі науки вертав до дому (це б то вер­тався додому); що переймаються правдами науки (пройма­ються). Є в статті й польські падіжі:—в керуванню, в на­вчанню дітей, та заведенню культури (заведінпі); повістей (повістів), і всякі польські й невдатні галицькі слова з чуд­ними приставками: зустрічатись, зупинятись, спізнати діло (зострічатись, дізнатись за діло), в зарахуванню (в залічінні), переконує нас (пересвідчує), настро'ю (направи), перешкода (завада), стремління (потягу), понево'лення (заневолі'ння), віддаватися (оддаватись), помешкання (житло) і т. д. Од­ним словом, є усі ті полонізми, що вживають галичани, і чого не врозуміє наша публіка та й народ, бо цей журнал здебілшою виписують селяни. Мова д. Жимгайла псує гар­монію мови в журналі й може пошкодить йому таки добре. Бо ці усі хиби й помилки вже давно обсьміяні нашою пуб­лікою, або обганяні й облаяні. Ми радимо д. редакторові, для збережіння репутації журнала й для захисту од зане­паду й людського глузування, справляти ці слова на украінські, котрі в народні мові животіють і тільки дармують, мов покладні гроші в банках, мов капітал, не пущений в живе обертання.

Замісць чудних галицьких слів — перейнявся ідеєю, думкою, відчит, треба писать: пройнявся, проймається ідеєю, читання. Moi гості часом инколи переглядають номері „Дніпрових хвиль", котрі лежять на столі. Йім кидається ввічі заголовок „Відчити", бо стоiть навидноті, як заголо­вок, надрукований великими буквами окроми од текста.

— Що це за. слово? чи отчёти, чи що?—питають у мене.

Я й кажу: зьмініть галицьке від на украінське од, і вийде—одчити. Але вони кажуть, що не втямлять значіння {76} слова—одчити. Та й не диво, бо приставка од чи від в усіх славянських мовах назначує руші'ння осторонь од предмета, а не до предмета, або руші'ння в самому предметі. Гали­чани не потрапляють ставити приставки.

Таких добродіiв, як „рух, ріжний, та від" треба зов­сім вилучить (исключить) з украінського пісьменства, бо вони страшенно шкодять чистоті украінськоі мови. Добродій рух, як вхопляний в полон з чужоi мови, вже помстився за його крадіжку, як Самсон над филистимцями, наплодив ділу серію слів просто таки диких прояв (чудовищ) і сьмішних, як от: руховний, відруховність, рухінє (рушi'ння), рухаються, а д. Ковалів, (Засів № 29) пише: гусениця „рухає" своім гострим „краєм", це б то ворушить свій гострий кінець. І в „Світлі" є це—вони рухаються. Це „вони рухаються" (ворушаться) було обсьміяне ще за живоття М. Старіцького двадцять год передніше. Нехай собі галичани вживають— від, але це слово нехай зостається й надалі провинціяльним, і не претендує стати всеукраінським, бо Украiну Го­сподь не скривдив в йіі багаті мові. В нас є своі одповідні слова - і од, і окроми, і опрічній, і нарізний, є навіть слово — лічить, бо всі ж скрізь лічать гроші, що вже наші га­зетчики дорешти повикидали, певно щоб збіднить багату украінську мову...

V.

В декотрих наших пісьмеників я прикмітив навить щось патологичнє в мові. Один украiнець каже міні: „такі міні противні слова—хіба, сливе, окроми, що ви йіх нігде не знайдете в моіх писаннях". Я питаю в його:—а щоб ви ска­зали, якби Андреєв або Л. Толстой сказали, що йім про­тивні слова: развЪ, почти, отдЪльно? А він тільки дивиться на мене та й каже:—нічого не сказав би. Другий добродій каже міні, що слова—опрічній та зависність (канів. пов.) погані. Але с такими вередами можна дійти до того, що й уся украiнська мова здаватиметься йім поганою. Патологичня мова небіжчика М. Старіцького відома кожному.

{77}

Колись Тарас Шевченко казав: „Доборолась Украiна до самого краю; своі діти гірше ката йіі роспинають". Само по собі він натякає на дідичів панщаників. Тепер в нас рос­пинають вже саму народню мову, та ще й нахрапом, не­обачно, навить не думаючи й не гадаючи за саме животіння нашого пісьменства, як люде надто вже наівні. За мову наших классичніх пісьмеників ніхто й не дбає й не думає, неначе йіх і на світі не було, і навить потроху псують йіі при виданнях. Чудні ми люде!

„І на сторожі коло тебе поставлю слово"! пророкував Шевченко, бо знав, що наше слово єсть великий і єдиний захист, велика сила, котра тільки й зосталась у нас, як орудник нашоі народньоі просвітности, розвитку й широкого мас­сового прогресса. У нас проф. Грушевський с компанією „Ихъ благоутробій" і галицьких, і украiнських партійників необачно ламають і троща'ть цей захист на сьмішки та на глум усі Украiні й... йіі ворогам.

І вийшло так, як казав Шевченко, неначе він за це все знав:

Дурнii і гордиі ми люди

По всіх шляхах по всій усюді!...

Сами для себе живете,

Заплющивши пісьменні очі,

А на громаду хоч наплюй—

Вона капуста головата!...

Не дурень—сам собі міркуй...

Про наших газетчиків і справді можна тепер сказать:— а на украінську публіку—хоч наплюй, бо вона -- капуста го­ловата. Один добродій таки й признався в статті з гордо­витою щирістю, що, мовляв, видаючи „Громадську думку", ми „за публіку не думали". Він і забуває, що пісьменики животіють для громадянства, для публіки, а не публіка жи­вотіє для йіх. Бо публіка ж читає й купує йіх часописі, а не коні та вівці.

А небіжчик Грінченко, що був чоловік з великим далекосяглим розумом, добре розшолопавши та политику-{78}вавши про тенденції проф. Грушевського и „Ихъ благоутробій" з йіх багажем „умоначертань, достережень та за­гострень", сказав:

Ще не вмерла Україна, але може вмерти; —

Ви сами йіі ледачі ведете до смерти.

З якоі причини виникла в його в душі така сумна думка, ніби крик одчаю? Небіжчик нераз жалівся міні на завсідні партійні змагання в украiнських кружках, та на те, що добродій Грушевський заводить на Украіні чудну галицьку мову й правопис і силує усіх украiнських пісьмеників писати такою мовою, щоб підвести й будущу украінську книжню мову під мову своеі „Історіi Русі — Украіни". Але, казав він, під його мову неможна підібраться ні на який спосіб, та навряд, чи хто й схоче хоч трохи підібраться під неі.

Нема що й казати, що наші пісьменські мовні сто­сунки з галицькими пісьмениками закостричились (обострились) в останній час, і закостричив йіх проф. Грушевський своіми тенденціями й замірами, котрі можуть допровадить наше пісьменство як не до погибілі, то принаймні до мизернаго чевріння, а не до широкого нормального розвитку. Воно розвиватиметься так, „як мокре горить", як кажуть в нас на селах.

На багатьох прихильників украiнського пісьменства вже найшов навить о'страх (опасеніе) за саме животіння украiнського пісьменства в будущему часі, як вони міні признавались...

Але я ще передніше писав, що треба одрізнять сього­часну „часописну й газетну украінську мову", перейняту украiнськими переймачами од галичан,—од мови теперішних наших пісьмеників, та й деяких сутрудовників в тіх га­зетах та журналах, дерзкіших на вдачу, самостійних в пере­свідченнях, котрі мають на пісьменську справу инчі погляди й пересвідчення й пишуть теперички, як й передніше пи­сали, чистою мовою. Вже примітно й повертання на нормальну й педагогічну стежку і в деяких видавництвах для на{79}рода й дітей. От недавнечко видавництво „Украiнський Учи­тель", перенесене о Полтави в Киів, те, що колись зумисне псувало й калічило мову на галицький зразець в книжечках, виданих для дітей, вже покинуло переднішу тактику й видало 10 останніх номерів книжечок задля дітей (од 36 до 46 номера), написаних чистою украiнською мовою без усяких „відів" та помешканнів і т. д. Але й передніше влсе видава­лись опрічніми авторами книжечки для народа й дітей, де вже ставили—од, а не від, як от серія книжечок добродія X. Майстренка. Тільки в книжечці д. Богданова в № 43, видані „Украінским Учителем" є одна хиба: автор пишє — окремо, замісць украiнського слова—окроми. Діти по зна­ють, що то за окремо, та й батьки йім не витовмачять, бо... й самі не знають, що воно таке. Ці видання можна реко­мендувать для батьків, як підхожі і мовою, і змістом до дитячого розуму.

Тимчасом в перших 36 номерах книжечок, виданих „Украі. Вчителем" нема й сліду „народности" в мові і в словах, і в етимологіi, а часом, і в синтактиці не знайдеш ні духу, ні кольорітности, ні живоі народньоі мови, та ще й скрізь розсипані слова: мешкання, від і т. д. для пропаганди галицькоi мови в массах...

Усі ці згадані мною проявки в нашому пісьменстві на­водять мене на сумні думки, бо пісьменські виявці своєі псіхики й національноi вдачі уявки показали, що ми якийсь окромішній (исключительний) народ... а це не дуже спріяє розвитку нашого пісьменства. І недурно ж небіжчик Грінченко кинув такий сумний вірш по адресу украiнських пісьмеників. Я вже й не кажу за історичні околишні (внЪшнія) притичини, через котрі на Украіні пісьменство довго не могло розвиваться, і котрі й теперички стають нам на заваді для розвитку нашоі літератури... А тут на тобі ще одно лихо, ще з другого боку, і лихо не мале, бо стосується до питання нашого пісьменського животіння. Після сього­часноi пісьменськоі плутанини й крутанини хоч починай на­ново — одродіння украiнською пісьменства вже не через {80} околишні притичини, а своі, сказати б, домашні, хатні. Пісьменські гарми'дерники наробили такого гармидеру в укра­iнські літературі, од которого вона не швидко очумається.

Що мною сказано за прозаічню мову наших пісьмеників, засмічену польсько-галицькими словами, те ж саме до­водиться міні сказати і за мову в віршах украiнських поетів. В йіх усіх вірші засмічені такими ж самими словами; у всіх трапляються польські слова: розпач, зненацька, ва­бить (надить), кроки, навить штука (искусство), прагне (жадає) і т. д. Найбілше зганжував своі гарні, дзвінкі, хоч часом надто риторичні вірші д. Чупринка, хоч може й ме­ханично, несамохіть. Ті ж самі хиби в мові трапляються навить і в віршах талановитого д. О. Олеся. В своєму не­величкому, написаному по—декадентський утворі: „Трагедія серця" стерчять ось які галицькі й польські слівця: облиш се (залиши це), шалені (скажені), крок ступлю (ступінь), дотик кучерів (доторкання), прагнути (жада'ть) і т. д. Невже д. Олесь думає, що наша публіка знає оті польські—дотики, кроки і т. д.? В поезіі усе повинно буть доладнє (изящное), гарне: і картини, і о'брази, і вірші й мова, бо вірші це ж музика складів, рифм та слів. В наших поетів не розвите тонке почування музичности й доладности в формах віршів. Вірші д. Олеся роблять і справді вражіння своім журливим елегічним тоном і правдою, але як тільки наткнесся на якийсь розпач або дотик, то недоброхіть осьміхнесся, і гарне вражіння на душу, на почування переходе в сьміх і псує су­цільність вражіння в душі. А це ж дуже шкодить віршам. Якби навить в віршах Шевченка або Пушкина були нати­кані оті усякові польські кроки, дотики, прагне, розпачі і т. д. то й вони не мали б сили й доладности в мові, не вважаючи на свою високу вартість. В чудові, хоч і роман­тичні поемі д. Олеся: „Над Дніпром" мова в віршах вже чиста, чудова, народня; нема там ні дотиків, ні розпачу і т. д. і з цієі причини ця, сама по собі поетичня поема, дає суцільне гарне вражіння. Вона вся вилилась з душі поета в доладнiх образах—типах, кольорітних картинах і на май-{81}дані, де дівчата зібрались грати веснянки, і на березі Дніп­ра, звідкіль русалки рушили на вигон до дівчат і на май­дані пристали до йіх. Ця гарна поема—без спотикачів у мові, кладе поетичне вражіння на душу. І принціпи, і сімволи проведяні ясно, хто тільки знає украiнську міфологію, або читав „Світогляд украiнського народа" та легенду „За­порожці". Але як рецензент цієі поеми (в „Кіев. ПочтЪ") не знає нашоі міфологіі, як не украiнець, то й не добачає в йіі символів та ідей і на це надаремно вважає, мов на хиби в поемі.

Галицькі книжки з йіх полонизованою мовою наробили багацько шкоди й украiнським поетам, як і прозаiкам, а найбілше вони пошкодили украiнським виданням для дітей і народа. От, прикладом, д. Сірий переробив відому неве­личку книжечку для украiнського народа, написану небіжчи­ком Морозом: „Де що про світ божий", котра була напи­сана чистою зразцевою народньою мовою. Але д. Сірий до­дав до неі додаток, збілшив йіі фактами, і... вийшла коро­тенька фізика, по ціні дорогенька для народа. По галиць­кому звичаю він заслонив дієслови ніби заслонкою, приста­вивши до дієсловів галицьке—від вамісць—од, скрізь на­тикав того від для його пропаганди на Украіні, збавив мову, накидав польских слів: земля подорожує (путетествуетъ, манд­рує, це б то—обертається) кругом сонця, накидав ще чимало польсько-галицьких слів, і... книжка вийшла не популярно написана і дорога для народа, хоч на зміст дуже гарна й на­укова. Для нашого народа треба знов видавать давнішу не переробляну маленьку книжечку небіжчика Мороза: „Де що про світ божий", котра по ціні була саме по грошах салян. Недавнечко видавництво „Украiнський Учитель" видало його книжечку (№ 42) „Про горобця славного молодця". Мова в ці книжечці дуже гарна, зовсім украiнська, загалом сказавши. Але й тут він понаставлював—від замісць—од, позаслонював дієслови й наставив слів: ріжні (різні), відчував—почував, відповідно, переконався (звірився), і т. д. А цього всього діти не зрозуміють; діло зробляне не педагогічно, і цю кни-{82}жечку треба вилучить (исключить) з числа книжечок для дітей, як непридатну для йіх. Загалом сказавши, галича­нам неможна писати книжечок ні для украiнського народа, ні для дітей. Недавнечко проф. Грушевський оповістив пре­мію за загальну географію для народа с картами усіх царств і... с поясніннями. Знов мушу сказзать: Timeo danaos et dona ferentes. Може д. Руссова, або хтось инчий напише текст, а проф. Грушевський понаставляє в йому галицьких слів—від, сей, сі, житє (життя) для пропаганди ціх форм мови, або таких слів, як: козачина, замісць—козаччина, (козачи'на або казачка—це жупан або жупанок). Я радив би, щоб на цей раз були видані географичні карти тільки с підписами без текста, „Пісні без слів", як часом надписують музичні нотні пьеси. Бо ми вже добре пересвідчились, і напевно га­даємо, який—то буде „текст", перейшовши через руки д. С Руссовоі та проф. Грушевського. Шановний добродій колись давно написав чудовою чистою украінською мовою кільки невеличких оповіданнів, але теперички він вже не розбере гаразд, чи придатне було „Село" для нашого народа, чи ні... бо в 9-і книжці Літ. Наук. В. пише такий докір украiнські інтеллігенціі, що, мовляв, „Село" загинуло, бо наші інтеллігенти не пеклювались за росповсюження й „поширення" його в народі, буцім—то не спріяли тому, щоб поширити його в массах. І це міні чудно. „Село" впало через свою мову ультрагалицьку, і не тільки народ, але й самі інтеллігенти не охотились і не схотіли його купувати. А проф. Грушевському не так здається, бо він мабуть просто таки вже не розбере гаразд, що приступне для народа і по змісту, і по мові, а що неприступне. Як чоловікові вищоі науки, йому й справді це навить трудно зрозуміти. Декотрі гали­чани вже добренько виправили свою чудернацьку мову. Але ж коли—то вони виправлять йіі так, щоб йіх журнали, ви­давані в Киіві, змогла читати украiнська широка публіка? А тимчасом „Доки сонце зійде,—роса очі виість", як кажуть у приказці.

{83}

Поки сонце зійде, роса й справді очі виість самі... украiнські літературі на Украіні. Цього ніяким способом не­можна затаювать. Два роки вже минуло, як проф. Грушевський видає своі органи в Киіві, а ми не примічаємо по'правки в мові галичан, сутрудовників ціх органів і в самого д. Грушевсь­кого. В декотрих галичан мова ще неначе й погіршала.

Мовна справа в украiнських журналах дуже сумна. Недавнечко в цьому признався міні один з молодих, кот­рому випало сутрудовництво в одні украiнські газеті. Він каже, що передніше, ще до конституціi з Галичини йшли в Россію маленькі ліберальні журнаяьчики. В той час це були дуже цікаві газетки для нашоі молоднечі, і вона кинулась до йіх з жадо'бою, як на новинку, і вссала усе, навить саму чудернацьку мову; а це було білше шкодливе, ніж корисне, що стосується до мови. Потім, після оповіщення в нас консти­туціi, все раптом, несподівано заворушилось: кинулись за­водить газети, журнали, само по собі одбившись вже од народньоі нашоі мови, та й почали крутить мову на галицький лад. І той добродій бідкався, що йому тепер... трудно вже й писати справдешньою чистою украінською народньою мовою...

І справді, цей добродій, сам навить не партійний в справі мови сукупно з галицькими товаришами, казав міні правду, що заведіння газет на Украіні одразу, раптом має свою виго'ду, але й невигоду. В європейських націй газети зьявились вже тоді, як книжпя мова вже гаразд вироби­лася й зросла. В Англіі в 1640-х роках за Кромвеля в Лон­доні видавався журнал „Політичний Меркурій" вже тоді, як Мільтон, відомий автор „Втраченого раю", написав своі научні праці: „Свобода віри й сумління" та „Оборона прав англійського народа", а проти його писали инчі вчені, котрі повиходили, як і сам Мільтон, с кембріджського університета. Таксамо велась ця справа і в Франціі, і в Гер­маніi. І в Великороссіі, доки зьявились газети й журнали, вже писали видатніші й талановитіші пісьменики й виробляли книжню мову: Фонь-Візін, Новіков, Карамзин, Жуковський і Пушкин в своих повістях БЪлкина й инч. А в нас кинулись у {84} журнальне пісьменство усякові люде такі, котрі не вчились не то що в Кембріджському університеті, а тільки вчились в сільських школах, або здебілшого в учительських семинаріях, але були с кембріджською гордовитістю й авторітетністю. А коли хто з вчених виступав з украiнською мовою в пісьменстві, то вносив відому теорію зьеднання нашоі мови з галицькою говіркою... бо загалом украінці дуже нахильні й навить прилюбні до усякових теорій... та сістем, та ще вони й оптимісти: думають, що все буде гаразд, та й роблять, як і великоросси, „на авось". В цьому—то й вийшла закарлючка для нашоі літературної справи, с котроі можна виплутаться хіба з неймовірною труднацією. Як наші сьогочасні журнали й газети не виправлять добре мови, то само по собі вони незабаром пірнуть у Лету, як пірнули „Шершень", „Вольна Украiна", „Громадська Думка", „Слово", і т. д. Редакціі наших газет повинні мать це на увазі, бо в нас теперички і читальники, і споживачі цього розумового поживку—це ши­рока украiнська публіка. Вона ж є й перший і найкращий цінува'льник і наш критик. Та й наш народ вже гаразд вміє цінувать українські книжечки і таки добре розбірає, що при­датне для його, що гарне, а що написане поганою мовою. Єсть і в народі розумні, угаристі й хвацькі люде, митці і в ці справі. Про наших механичніх переймачів, та ще й з відомою тенденцією зьеднання нашоі мови с книжньою га­лицькою можна сказати приказкою: „Не поможе бабі й ка­дило, коли бабу сказило". Вони з нетямучістю ведуть нашу літературу в різницю на заріз. Щоб не одбиваться од народньоі мови, сутрудовникам газет та журналів треба при­наймні врядигоди йіздити на села, щоб побалакать з людь­ми. Тимчасом наші журнальні пісьменики сидять в редак­ціях по великих містах, замкнуті в кабінетах, мов сільські престарезні баби на печі. А якби вони побували на селі, та ще й новештались по ярмарках з записною книжкою в кишені, як вештаюся я що—року влітку та размовляю с селянами, то міні не довелось би, вживаючи будлі—які на­родні слова, ставить в скобках або в лапках переклад ціх {85} слів на великоруську мову спеціяльно... задля йіх, бо я добре постерегаю, що деякі украiнські народні слова будуть йім... здаваться чужоземськими, чужомовними, або вигаданими...

Врешті додаю оцей невеличкий уривок поезій, написаний талановитим украiнським поетом саме в той час, як в Галичині заводили оффиціяльно Кулішів фонетичпій пра­вопис і викинули с старого Максимовичового стимологічнього правопису букви: ы, Ъ, ъ і o" з дашком (ко"нь —кінь). Ці вірші не були надруковані, але подавались через руки. То­дішня стара, чи москвофільська партія в Галичині підняла гвалт. Посипались протести й навить москвофільські вірші; намовляли й памото'рювали навить сільські громади пода­вати завідомлiння в львівську школьну раду. Тоді наш відомий поет написав оце „Криве дзеркальце" на москвофільську мову староі партіi, схоже на стародавні „Плачі" й „Жалі", хоч у ціх віршах чується ще бадьористий тон старих мос­квофілів. Цей утвір був багато білший, ніж я подаю, але початок його я забув. Заголовок, його був такий: „Оно звучить так"!

За єри, за ять, за єр!

Гей не лячно нам тепер

Всіх росправ фільольогічних,

Студіумів всіх крітічних.

Ми від них затчем наш слух,

Ба втримаєм руський дух!

Об наш лоб міцний, нерушний

Кажна довбня розібьєсь,

Й вірний русин й прямодушний

Ріднов справов піднесесь.

Щоб старі русини не тужили й не побивались за сподобною для йіх буквою—Ъ, Желихівський позначкував його двома точками зверху над ї, котре виникло з букви Ъ, та й обси'пав цілими хмарами маку книжню галицьку мову, проти котроі врешті небіжчик Грінченко запротестував в своі бро­шурі „Три питання".

При цьому я подаю вже новіші „Поезії в прозі", пере­лицьовані таксамо невідомим міні автором з давніх, відомих {86} в нас віршів певно якогось украінця, которий написав па­родію на мову віршів давнього великоруського поета XVIII віку Тредіаковського в поезіях, як він виспівує красу весни в своіх віршах... „Оно звучить вже отак"...

Весна" процві"тає, сонце" палає. Поють птички со" си­нички, хвостом машуть i" лисички. На городі" бузина, а" в Киівi" дядько. На городi" зіллє, а в світi" весi"ллє. Вдарили в кимвали, заграли у труби, зареві"ли груби. Валують димом цегельні, смердять костопальні, гудуть сахарнi"; репетують птиці, сміються суниці. Заграли у труби, засьпівали в губи. Заi"ць—в'сколи, баба в'боки. Пішла баба у танець, а за нею горобець рішенець. А макогун під хатою аж гацає з лопа­тою. Корови, крави та тельці по гільочках стрибають; юнаки, раки та ченці туди яс за ними поспішають.

Сонце сяє, процвітає, на ввесь світ палає; рахує скарби, руха'є жаби, вабуб й баби; і киває, і моргав та брикає, й хвоста задерає.

Ревуть труби, в небі палають груби; гуркають гармати та ллють аромати. Шумлять древеса, увігнавшись в небеса: і клюква і бруква; і суниці й полуниці, і високая ялина, і червоная калина. Яку весна радість несла в торбі за пле­чима! Пішов відгук, лунав надгук! В серці відчуваня й підчуваня, і вчутя' й півчутя, й чвертьчутя, і отрибаня і дряпа'ня.

Стрекощущу цвіркунови в' злене злацє сущу, і вечерню червецови у мешканю яскраво поющу, —елефанти ї леонти, ї кроки ї карки; і проя'ви й поторочі, і черниці і ченці, й бадьористі удівці, і стрибучі молодці, й танцюристі удовиці, й велеліпні молодиці, й болотяні кваки, і веселі раки, і поющі котяки мишодраки, і Устрій і Настрій; і орли, зоста­вив монти й, смикнув сотку за віцсотки й сполоскавши глотку, учиня ють браки. О' о'скільки прелюбезно", найрїшучїйш зрячно"! карколомно" преполезно", й недосічно" й пересічно", ще й сугубо" смачно" !

Цей гімн весні, як вольний „переспів" давніх віршів якогось украінця, котрий колись написав відоме „Криве {87} дзеркало" мови Тредіаковського, може знадобиться й тепер, як криве дзеркало мови д. Євшана, д. Залізка, д. Кревецького, д. Гетнера й декотрих і украiнських і галицьких літераторів, котрі звикли писати сливе старою мовою. I як міні здається, цей утвір можна надрукувать і в календарі для украiнського народа—„Село"; бо і великоросси, і га­лицькі поляки, і навить наші декотрі украінці й галичани, і украiнські наші молоді декадентські пісьменики думають, що украiнський народ одразу розбере й зрозуміє усяку мову, мов давній римський кардинал Моцофанті, котрий вмів гово­рити й розмовлять у Римі с прочанами—паломниками на тридцятьох мовах та говірках Європи.

Як чехи вперше почали видавати чеські газети в час свого національного одродіння в перші половині минувшого віку, то видавали йіх якоюсь мішаницею, мішаючи докупи живу народню мову с старою чеською мовою, та ще й до­даючи німецькі слова, нахапані од довгого завсіднього вжи­вання в школі і вдома німецькоi мови. Само по собі цієі робляноі, якоісь надто скла'дчастоi (сложноі) та штукованоi мови народ не спромігся гаразд зрозуміть. Це було якраз так, як теперички сталося в нас на Украiні. Тоді видавці на­йняли для редакцій по одному здатному й дотепному селя­нинові с платою грошей за службу, передніше читали йім рукописи кожного номера, щоб вони сказали, котрі слова вони розуміють, і котрих не розуміють, викида'ли незрозуміливі для йіх німецькі та старочеські слова і потім вже одсилали до друкарні.

Таксамо робив і шановний популяризатор д. Волошиновський, видавець „Світової Зірниці", роспочинаючи своє видавництво для украiнського народа. Вій сам зріс у селі недалеко од Камянця-Подільського коло гряниці Буковини, де вже говорять галицькою мовою. Бо од самоі гряниці в Подільщині до Проскурова й вище на Волині в старокон-стантиновському повіті йде смуга не білше, як по двоє сіл, де вже говорять галицькою підмовою чи говіркою, одривають ся од дієсловів і ставляють його окроми перед дієсловами: {88} ся робить, ся стало і т. д. Д. Волошиновський прийняв на службу в редакцію молодого сільського вчителя родом таки с селян, с самого осередку подольськоі губерні, з Брацлавщини, де говорять гарною украiнською мовою, і цей селя­нин спочатку виправляв мову в „Світові Зірниці", поки ре­дактор, перейшовши на життя недалечко од Жмеринки, сам добре виправив свою мову. Отак треба б робить і нашим видавцям в Киіві журналів та газет, а найбілше видавцям „Ради", „Світла", „Засіва", „Украін. Хати", окрім хіба „Ріллі" та „Дніпрових хвиль", для котрих нетреба ніякого напутника (інструктора, наставника), окрім хіба сутрудовника д. Жимгайла. Може б аж тоді наша публіка не глузу­вала й не сміялась з журнальноi книжньоі мови, і не лаяла й не кляла йіі з досади, а міні не довелось би згаять півтора року на цю нудну полеміку для оборони украінськоі мови, схожу на давню полеміку наших полемистів минув­ших віків, оборонявших свою віру й національність од на­падів і пропаганди давньоі Польщі, або на полемичні пи­сання для оборони украiнськоi мови й пісьменства в XIX віку од нападання деяких великороссiв в ті моменти, коли ще--то було безпешно й виступать с такою обороною в пісьменстві.

Цім нападанням на нас здається й кінця не буде. Бо Украіна, це ніби похиле дерево. А „на похиле дерево і кози скачуть", як кажуть у приказці. Нападання звідусіль не перестають і досі. А ці усякові тенденціi дуже гальму­ють зріст і розвиток Украiни, а найособливіше стають зава­дою для розвитку нашого народа. Розуміння віри заслоняні для його стародавньою церковнославянською мовою, зовсім незрозуміливою; школа й просвіта заслоняні другою засло­ною—великоруською мовою. А тут на тобі ще одну заслонку— вже од галичан і йіх книяшьоі мови. А наші мовні пере­вертні ще й допомагають йім, затуливши цілі разки украінських слів приставками—неначе заслонками, або напхавши мову такими словами як от: ріжні, відріжнять (одрізнять), чекати, тримати, окремо, рахувати, і т. д. на котрі селяни {89} тільки очима лупають, ловлячи значіння й тяму в словах наздогад, навманя, читаючи ніби по'лапки. До обрусенія при­лучилось ще й сістематичне „обрусиніння й обгали'чення", задумане проф. Грушевським та галичанами. Яка сумна доля нашого народа! Невже його призначило саме історичне живоття тільки на па'толоч, притиски звідусіль і пригно'блен­ня його розвитку, на якусь ви'гнойку (удобреніе полі'в) для когось і для чогось? В Галичині народ розвиватиметься швидче, бо галичани видають книжки, писані галицькою підмовою, навить перероблюють задля його наші украiнські книжки, зміняючи в йіх мову, щоб примитикувать йіі до мови свого народа. А ті ж самі галицькі пісьменики видають книжки для украiнського народа і зумисне вставляють галицькі й польські слова, ще й закривають покришками цілі низки слів своім провинціяльним—від. Міні не раз казали на се­лах селяни, що не розбереш, що то таке—відчини, відче­пись; чи воно—зачини, чи причини, чи одчини, чи заче­пись, чи причепись, чи одчепись. Спинисся, читаючи, та й думаєш, що то за чудасія. І ця тенденція проводиться в наш час тоді, коли на Украіні на всю державу—найменчий процент пісьменних селян, а в Киiвщині, де найбагачча народня мова, на 100 селян припадає 14 душ пісьменпих, як свідчить в своі статті д. С... в петербурзькому журналі „Зем­ское ДЪло" 1911 г. № 17. „Первое кіев. губ. Земское Собраніе".

В нас тепер на Украіні витворяють таке, чого нема нігде по всі Європі. Закон „незачіпальности мови" авто­рів, пануючий по всі Європі, неначе не животіє для укра­iнських пісьмеників та авторів. Йіх мову гнуть, псуюгь, ла­мають, хто тільки схоче, кожне по своі вподобі, або на га­лицький зразець.

Спочатку 1912 року почала видаваться в Харкові нова украіньска газета „Сніп". Колись в Харкові якийсь певно галичанин видав один номер газети „Слобожанщина", пи­саний чудернацькою галицькою мовою, котра насмі­шила увесь мир христіянсько-украінський. Новий „Сніп" {90} йде потроху тією ж таки стежкою, що стосується до мови. Правда, стиль в усіх сутрудовників цієі газетки гарний, лег­кий, плавкий, сливе скрізь однаковий, так що в цьому на­вить непримітно індивідуальности сутрудовників, бо не при­мітно ніякоі одли'чки й різнаціі в сти'лі опрічніх пісьмеників, неначе хтось один пише усей номер за одним присі'дом. Скрізь бачимо газетний сти'ль досвідни'х в ці справі газетчиків... Газета в прямуванні та в поглядах демократичня й прогрессивна, чи то пак, як кажуть в Галичині — радикальна. Але в йіі одділ хроники й библіографіі дуже слабкий, чим дуже багаті, може й найбагаччі од усіх наших газет „Дні­прові хвилі". „Сніп" дуже мало досвідчений (освЪдомлен­ный) в ці справі, бо провинціяльним газетам ця досвідче­ність не легко дається.

Але що стосується до синтактики й етимологіi в мові, то ця річ мене і вдивила, і засмутила: тут я бачу й наче чую потроху мову страшноі „Слобожанщини", або мову „Громадськоі Думки", або й теперішньоi „Ради" та „Засіва". Перший номер скомпонував якийсь захожий галичанин. Но­мер починається так: „З новим роком здоровимо". Починаємо сніп щирого збіжжя ?! (це б то по—украінському пашні, але пашня —це ж вимолочене зерно в мішках). Лише де-не-де в нас колосок пшеничний буяє (це латинська синтактика). Цей „Сніп" повніш не зерна, а такого галицько-польського кушлю, як от: на перешкоді (на заваді), подорожує (мандрує), нині, клюб, на'рід, оголосити (оповіщать), уявлення (уявління), ся подія обговорена (оббріхана) й усунена (всунута, замісць одсунута). І скрізь натикано провинціяльного й галицького—від, сей, рух (рушіння), сю, життє, знань (знаннів), рішучо (наважливо), оголошень—(оповіщеннів, оповісток), він спричинився (виходе—став причинним, причинуватим, здурів, скрутився, як вівця од метлиці), істновання — (животіння), помешканя (житло) і т. д. До цього додані ще й апострофи: б'ється, б'є, п'є, п'єса, це б то усе те, що вже давно в широкі пу­бліці стало прізвищем для украiнських газетчиків і пред­метом смішків. Можна загалом сказати про мову, що це сніп {91} пшениці, але пополовині с стоколосом та кукілем, що сто­сується до поодинчих слів та форм етимологіi, вже покину­тих талановитішими украiнцями, окрім саио по собі галиць­ких органів у Киіві. Сутрудовникн в „Снопі" вливають в старі міхи нове вино, навить новісіньке, чи „новіське", як пише д. Грушевська в своєму перекладі оповіданнів Доде, котрих мову, це истино криве дзеркало, вже оцінував хтось в 8 номері „Дніпрових хвиль" за цей рік, і я вже не буду розбірати йіі мови.

Як відомо, друга державна дума перед самісіньким рос­пуском заповістила, щоб викинули з великоруськоi книжньоі мови оту непо'тріб (дрянь), оті букви: ъ та Ъ, як зайву трухлятину, заважливу для школярів. Завідомили за це в Думі ліві ліберальні партіі. В наших харківських радика­лів така справа йде напереверт, навпаки. В думках та по­глядах вони демократи й само по собі посовуються уперед, а в мові повертають назад, мов суворинські назадники, (як йіх продражнив навить Суворин); повертають до староi мови галицькоi, це б то трохи не до мови за часів вавилонськоi велитенськоі башти, за що Бог змішав докупи усякові люд­ські мови. Але од цієі мовноі вавилонськоi башти, до другоі окіянськоі велитенськоі башти „Титаніка" в плині часу віків зовсім таки не далеко. З нашого мовного „Титаніка" вже посипались в окіян „Громадська Думка" і „Шершень", і „Вільна Украiна", і „Запорожжє", і „Село", видаване бу­цім—то для украiнського народа. Те ж саме трапиться і з „Снопами", і „Засівами", і усяковими книгами... з усіма украiнськими виданнями, писаними робляною й стародав­ньою, і навить смішною для украiнськоi широкоi публіки га­лицькою мовою, а не живою народньою украiнською мовою само по собі з додачею вдатно складяних неологізмів таких, що йіх одразу розбере кожне й зрозуміє тяму (смыслъ) в течіі написаніх мислів та думок. А самі сьогочасні мовні „Титаніки", як от „Записки наукового львівського това­риства" й инчі... „титаніки" тонуть на дно архивів... Але досвід, здається, ніколи гаразд не навчить наших украін-{92}ських пісьмеників, само по собі вилучаючи (исключая) найталановитіших між ними й далекосягліших на вдачу, як от М. і Я. Новіцькі й инчі, котрих я вже полічив передніше. Спиляться в окіян забуття газети й книжки, а наші де­котрі тенденційні украінці такі ідеалисти та теоретики, та оптимисти, що нічого за це лихо й знати не хочуть і ка­жуть, що якось—то воно та буде усе гаразд і станеться по— нашому. „Ти йому—образи в руки, а він каже—лубья",— приказують у приказці люде на селі. Мабуть такі вже украiнці на вдачу, коли й народ це запримітив. Харківський „Сніп" це орган таких „радикалів", котрі одним боком передняки', а другим боком назадники, водно'раз простують і соб, і цабе. Вони ніби й демократи, але встоюють за старо­давню ненародню мову, зовсім негодящу для просвітности народа; йдуть одним ступінем уперед, а другим повертають назад сливе до Ноя й всесвітнього потопа. І це все чудно так, що й трудно збагнути розумом таку плутанину і роскидчасту, і надто складчасту (сложную) несистемність пересвідченнів та поглядів в сутрудовників „Снопа". І це міні ще дивніше, що сам шано'вний видавець родом з золотоноcького повіта, де говорять зразцевою наддніпрянською мо­вою. Але я добре вже досвідчився, що видавці зовсім не вмикуються в справу видання, а редакторі роблять усе по своі вподобі і по своіх пересвідченнях. Єсть у „Снопі", як і в усіх галицьких газетах, і невдатне галицьке слово: „за­снувати газету, заснували школи". На селі кажуть: павуки заснували кутки, заснували вікно, або кажуть: в мене неначе заснувало щось очі; бачу, як через сито. По народні мові треба писати: завели школу, завели фабрику або завод, за­вели нові крамниці, магазини. Пишуть же і повеликоруський— „учебныя заведенія". Церкви закладають, як і хати. В велико­руські мові слово—основа (потрясеніе основ) зьявилось од того часу, як у Петербурзі видававсь украiнський журнал „Основа". Замісць слова—основа, треба писати—грунт в тіх випадках, де трапиться мова за такі предмети.

{93}

Вже сливе при закінчі'нні своєi статті я достав с почти прислані міні петербургським „Благотворительнимъ, Обществомъ" нові видання украiнських книжечок для народа і меж ними дуже цікаву книжочку В. Чикаленковоі „Підземне цар­ство" (переклад книжечки В. Лункевича), цікаву не тільки для народа, але й для' нижчоi міськоі інтеллігенціі. В ці невеличкі книжечці росказана історія живого живоття на землі од його початку й до останнього часу, це б то істо­рія розвитку животин, рослин, риб та усякого птаства на землі й усякових живих сотворіннів у морі. Книжежка на­писана народньою украiнською мовою й гарним стилем, зви­чайним у батька авторки, як і инчі його книжечки по сільському хазяйству, ще й з гарними малюнками усякових найдавніших сотворіннів: ящурів, гадюк, дивовижних велитенських живо­тин, та птиць, та йіх велитенських кістяків, викопаних в шарах землі. Усі ці чудернацькі ящурі, животини, риби й гадюки намальовані дуже гарно. Синтактика в мові в книжці сливе скрізь народня. Але що стосується до чистоти мови, то мову в ці книжці неможна назвать зразцевою по чис­тоті, якою були написані усі передніші книжечки д. Чикаленка. Це мене дуже здивувало і навело на мою душу і смуток, і скорботу за долю нашого популярного народнього пісьменства.

Шановна популяризаторка знать земетилася пануючою пошестю тенденційних усяких молодих пісьмеників і... стала на небезпешну стежку зьеднання украiнськоi мови з галиць­кою, котру вже обсміяла наша публіка. Вона напхала в чудову мову народню от яких галицьких і навить польських слів: окремо, окремий, майже, ріжні (усякові) частини, сторінки „Літописі землі (листки, бо сторона, сторінка,—це по народні мові—край); зграбні, незграбні (доладні, зателепуваті), по­чвара, почвар (страховищ), відріжнятись (одрізняться), ріжноманітні населення (насеління), малп (польск.) мавп, очі оточені кістками (обтикані, обкладяні), суреля (по—укр. цуреля, од слова—цурка), ріжноманітні, найплодовптіші (найплодючіші), насправді (?), по кревности, вказує на кревність (польське,—показує, натякає на рідню, на порідніння), ви-{94}сновок (вивод, загальна думка), ріжнився од бронтозавра (одрізнявся), назва (назвище, як от—прізвище), витривалий, тривкий (видержливий, дерзки'й), звідти, звідки (звідтіль), спогади (згадки), скорина землі (шкуринка землі), пристрій крил (приряддя, знаряддя), нерухливий (нерушливий), при­стосовані (примитиковані), кроки (ступіні), удоско'налився (став кращий), камяний угіль (земляне вугілля—кажуть на селі), істнує (животіє), істнування (животіння).

Усі ці польсько-галицькі слова для селян здаватимуться таксамо доаотопними „почварами", як і намальовані масто­донти, бронтозаври та ящурі і т. д. Але ті давні страховища примаймні намальовані й назвища йіх підписані, а оті „по­чвари" в нові навить не підписані хоч в скобках в перекладі. Чудову мову в книжці авторка зумисне неначе потрусила сміттятм, вхопивши жменю його може с середніх віків „Лі­тописі земляноі шкуринки". Як тільки шановна авторка піде й далі дією стежкою, то народ втратить гарного популяри­затора, бо йіі книжечок народ не читатиме, як не читає й галицьких.

Окрім цього є в шановноі авторки є чудаі провинціялизми; у чотири сажені (у чотирі сажні; в народ. мові— сажень тільки муж. рода). Авторка пише то ростин, то рос­лин, а я чув од людей слово—рослина (це як от: билина, бадилина, стеблина і т. д.); в неі скрізь стоіть: звірі году­вались іжею, а по народньому треба сказати: живи'лись по­живком, бо кажуть: і червяк поживку шукає (пищі шукає), а не тільки чоловік; годують кабани на сало, та годують матері дітей по'кормом. На селі кажуть не ящір, а ящур. „Сиди, сиди, ящуре, в горохвянім вінку (веснянка); гилки дерев—гільки' дерев, а гидка це палиця, котрою бьють мяч; толуб—тулуб, скорина—шкуринка; розіпнути крила—розче­пірить крила або пальці; хвойні й листвяні дерева—соснові та листяні дерева.

В книжці скрізь стоіть слово життя замісць—живоття; замісць народнього слова животина стоіть живина', неначе це те, що по—руський кажуть живность; пташина (птаство), але{95}це поодинча птиця, як і звірина, рослина, як співають у пісні: „У полі билина, йіі вітер коливає; що найменча пташина (пташечка) та й та собі пару має (васильків. пов.).

Автор скрізь пише за животи'н, і нігде нема в книжці слів - животина (животное), живоття (жизнь), животіть (суще­ствовать).

І в книжці скрізь написано лиш, лігше в значінні— тільки, бо авторка певно вже забула украiнське: дай лиш ! Ав­торка вживає слово - мешканці (жителі) моря, оповідаючи за давніх велитенських морських гадюк мозазаврів й инчих. І хто с селян та й не селян зрозуміє це польське слово? Міні здається, що прості читальники подумають, що це одно з назвищ морських гадюк, як от мозазаври, або якісь іхтіозаври, котрих є безліч в книжці. І де авторка чула слова війна, війни, коли на Украіні скрізь кажуть: война, войни? Між животинами й звірями авторка згадує за молокоссущих жуйкових, що жу­ють жуйку. Вона мабуть забула, що воли ремигають, і з цiєі причини треба звать цю породу—ремига'ючими, а не зателе­пуватим (незграбним) словом — жуйковими, що взято з галиць­ких учебних книжок. Замісць польського слова — удосконалиння, удосконалився треба б було писать — покращання, покращала, нолуччала порода, як кажуть на селі. В нас не кажуть — гарний на вигляд, а гарний па взір, (хороший на взгляд по—великор.). Авторка пише: звір був озброeний за­місць узброений, по аналогіі с словами: убраний, врабний.

Врешті всього авторка не забулася на прикінці книжечки кинуть ще одно моднє слівце в усіх сливе сьогочасних пі— сьмеників — рахувати. Бо тепер же усі рахують в книжках, а не лічять. Слово лічить зовсім викинули с книжок, не­наче воно й не животіє в живі мові на Украіні.

Невже авторка думає, що наші читальники знають зна­чіння отіх усякових — ріжниць, почвар, рахунків, удоскона­лює i т. д. ?

Міні здається, що вона знає за це добре, але... в неі є своя тенденція — забивать в украiнські голови клином отакі слова, котрих українці і... не розуміють...

{96}

Невже авторка пе стямкує, що вона вносе в украiнське пiсьменство коли не смерть, то гальму, а не живе живоття, котре вже загальмували галичани с проф. Грушевським...

Авторка ставить скрізь украiнське—од, а галицьке—від кинула тільки подекуди. Це зробляно розумно. Це від можна написати раз або два в книжечці, щоб у нас знали, що животіє десь така форма, бо... наша публіка ніколи не чи­татиме галицьких теперішніх книжок та виданнів навить тоді, якби усі наші пісьменики вживали від, бо це мало помогло б справі.

1912 року.

К і н е ц ь.

Вы можете прочесть данную книгу в оригинале в формате djvu по адресу: