Археологія незнання Версия для печати
Написал Русина Олена   
18 ноября 2005
ko.jpgХочемо ми того чи ні, а часи таки змінюються, і це відчувають навіть ті, хто, здавалося б, надійно відмежувався від метушливого сьогодення, поринувши в дослідження давнини.     Медієвістика завжди була формою наукового ескапізму. В не такі вже й давні радянські часи тут можна було сховатися від обридлих партз’їздів та п’ятирічок і вивчати минуле, не йдучи проти сумління. Звісно, й тут були гострі кути та підводні камені, «недисертабельні» теми і табу. Проте більшість уміла маневрувати, а від панівної ідеології неважко було відкараскатися кількома заяложеними цитатами, що кочували з книжки в книжку (бо ж, на щастя, «класики» проблемами українського середньовіччя не переймалися).
   
    Зрозуміло, що зробити кар’єру за таких умов було досить складно. Тож не дивно, що й у часи останньої з радянських «перебудов» на «дожовтневій» тематиці спеціялізувалися або ентузіясти, або ті, кому не пощастило втрапити на більш-менш «пристойні» катедри, не кажучи вже про такі престижні, як «історії КПРС» чи «соціялістичних країн». Хто міг уявити, що мине кілька років і зникне як перше, так і друге, тож доведеться або змінювати фах, або прокладати дорогу в незнайомому матеріялі. Багато хто пішов першим шляхом, решта – перекинулися на «актуальну» тематику. А, переглянувши бібліографію істориків «флюґерного типу», неважко пересвідчитися, що нею стало занедбане в попередні роки середньовіччя. Чимало з тих, хто ще в середині 1980-х писали про «велику силу партійного керівництва», «велич подвигу комуністів» і «кроки Великого Жовтня», на зламі 1980–1990-х заговорили про «витоки запорізької слави» й почали видавати на-гора біографії козацьких гетьманів.
   
    Можливо, саме такі історики внесли в сучасну медієвістику буквальне розуміння соціяльного замовлення. А може, й ні. В будь-якому разі нині є чимало «козакознавців», які тлумачать свою проблематику так само прямолінійно, як ті видавці, що продукують книжки в жовто-блакитних палітурках, архітектори, котрі марять так само жовто-блакитними хмарочосами (один такий може стати ще однією окрасою Майдану Незалежності), або кінематографісти, котрі спромоглися зняти фільм – цитую анотацію – про «молодого талановитого слідчого Богдана Мазепу». Завдяки їхнім інтелектуальним зусиллям козацтво виявилося носієм не лише «державотворчих традицій» і всіх християнських чеснот, а й «екологічного світогляду», особливих форм релігійности, власної педагогіки (у тому числі з «допологовим вихованням») та бойових мистецтв, перед якими блякнуть східні єдиноборства. А звідси один крок до його перетворення на товар широкого вжитку. Коли раніше зображеннями козаків прикрашали хіба що пляшки з оковитою, то тепер козаки й на сірниках, і на пакунках солоного арахісу «Козацька розвага», й на кондомах «Козацькі», що їх пропонують на касах київських супермаркетів (1). Як то кажуть, ідея пішла в маси...
   
    Втім, якщо вимірювати масову історичну свідомість наліпками на сірниках, неважко помітити, що поступово вона засвоює також ідеї елітаризму. Принаймні мені якось трапилася коробка із зображенням багато вбраної красуні, яка заніміла над напівсписаним аркушем: очі сповнені туги, ліву руку піднесла до чола, в правій – гусяче перо, а під малюнком підпис: «Княжна Гальшка Острозька». Видається, що ось так подана ідея «елітности» (донедавна близька хіба що собаківникам) має в нашій країні добре майбуття. Досить глянути на бундючні томи виданих останнім часом розмаїтих «еліт» (шеститомну «Золоту книгу української еліти», чотиритомну «Золоту книгу ділової еліти України» тощо), аби зрозуміти, що їх герої схвально поставляться до популяризації своїх уявних «попередників». Прикро тільки, що українська медієвістика не може зарадити їм у тому, щоб додати до їхньої, за Акуніним, «зеленої крові» бодай краплину блакитної. Як на лихо, всі найзначніші князі повмирали, мовою джерел, «безпотомно». Інакше важко й уявити, до яких карколомних конструкцій додумалися б новоспечені «генеалоги». Наприклад, один бився над тим, як вивести п. Юхима Звягільського від князів Звягольських. І все марно: останні представники цього роду пішли з життя ще наприкінці XV століття, а Острозькі наклали руку на їхні маєтності. Цікаво, що ці славетні князі хоча й пишалися нагромадженими за століття багатствами, та, як і сучасні нувориші, нітрохи не уявляли, від кого, власне, походять; тож у XVI столітті хроністи, плутаючись у власних побудовах, виводили їх то від Данила Галицького, то від леґендарного володаря Києва князя Дмитра (2).
   
    Показово, що й нині, як і в XVI столітті, далеко не всіх представників історичного цеху зупиняє брак вірогідних відомостей про Острозьких. І з цього погляду вартий уваги величний концепт, що виник практично еx nihilo і став теоретичним стрижнем кількох провінційних конференцій, матеріяли яких оприлюднено в збірках «Болохівщина: земля і люди» (Хмельницький, 2000) та «Острогіяна в Україні і Европі» (Старокостянтинів, 2001). Цей концепт унаочнює, куди в Україні хитнувся вектор історичних студій та яких обрисів набирають на субнауковому рівні популярні нині ідеї континуїтету, державности й елітаризму.
   
    Автор цієї теорії, викладач одного з вищих навчальних закладів Хмельницького п. Олекса Журко, обрав за відправний пункт своїх міркувань чи не найменш з’ясований історичний епізод останніх десятиліть існування давньоруської держави. Йдеться про так званих «болохівців» – войовничих мешканців Болохівської землі, які промайнули в нашій історії, «аки обры», не залишивши по собі нічого, крім решток низки городищ і кількох згадок у Галицько-Волинському літописі. Власне, й там вони опинилися лише завдяки затятості, з якою ворогували з Данилом Галицьким, виступаючи проти нього впродовж 1230–1250-х років у союзі то з галицькими боярами, то з угорцями, то з татарами. До речі, з татарами вони порозумілися, як ніхто інший, згодившися постачати їм пшеницю та просо. Це особливо дратувало Данила. Як каже літописець, «Данило же на не большую вражду держа, яко от татар большую надежду имеяху». Тож він спорядив проти них кілька каральних експедицій, що, зрештою, змусило болохівських князів визнати його вищість.
   
    Це, власне, й усе, що нам відомо про болохівців. Цей сюжет ретельно вивчали ще в XIX столітті, вбачаючи в ньому один із проявів антикнязівського руху, що нібито розгорнувся на українських землях після Батиєвої навали. Проте виразних ознак цього руху обмаль, а болохівські князі в ролі його чільних репрезентантів виглядають непереконливо, хоч би як намагалися їх зобразити «людьми громадськими, виборними, а не князями з династії Володимира», «князями не дружинними, а земельними, такими, що стояли в безпосередньому зв’язку з громадою, залежали від неї»3. У наявних джерелах на це немає жодного натяку. Тож не дивно, що після Миколи Дашкевича та Михайла Грушевського – а на карб їхніх демократичних уподобань варто списати появу ідеї «антикнязівства» як суспільного явища – науковці акцентували увагу не так на соціяльних аспектах діяльности болохівців, як на топографії їхніх міст, розташованих у басейні Случі та верхів’ях Південного Бугу.
   
    Так і тривало до часів, коли за справу взявся п. Журко або, як він сам зауважує, коли змінилися часи, поховавши здобутки «комуністичного історіознавства». Добре, що нині, в незалежній Україні (точніше, «в умовах українотворення») можна «спокійно, а головне без ідеологічного втручання та домоклового меча (sic!), об’єктивно і чесно розібратися в непростій суті цього феноменального історичного явища» в усій його «багатогранності і широкій векторності». Тим паче, що за справу беруться «безкорисливі і сумлінні дослідники».
   
    За відсутности таємничого Дамоклового меча безкорисливому й сумлінному п. Журкові вдалося з’ясувати, що Болохівська земля була аж ніяк не «провінційною складовою єдиної і неділимої Київської Русі», а «повноцінно-живим і досконалим, доволі ориґінальним і абсолютно суверенним державним організмом» – Болохівською державою, або Болохівською Руссю. Щоправда, хронологічні рамки, запропоновані в літописі (1230–1250-ті роки), для такого масштабного явища ніби завузькі. Тож Журко розширює їх до 1150 року, коли – якщо глянути в літописи – сталося тільки те, що галицький князь Володимир «перешел Болохово», й патетично проголошує: «На землях Надслуччя <...> з середини XII до середини XIII століття буквально на кістках і крові утверджувалася і боролася за суверенітет і незалежність феноменальна слов’янська спільнота болохівців», яка створила «оазис свободи і европейської цивілізації» (варіянт: «оазу чести й свободи». – О.Р.); вона була «детально структуризованою і накрепко зав’язаною на ідеї виживання в умовах тотального кровопролиття».
   
    Утім, коли дотримуватися букви джерел, сказати про цей «феномен» по суті несвє чого – хіба вихваляти уявні «гордість, волелюбство, свободу, рівність, природну справедливість болохівців», які, мовляв, не припали до вподоби ні галичанам, ні татарам. Але тут стають у пригоді археологічні матеріяли, здобуті при дослідженні городищ Болохівської землі. Їх інформативність, щоправда, також проблематична. Та не для п. Журка. Не вдаючись у деталі свого методу інтерпретації артефактів, він упевнено заявляє:
   
Під час розкопок виявлені матеріяли, які показують, що болохівське суспільство, не дивлячись на різнолику релігійність, було як ніколи і ніде духовно єдиним і монолітним, біологічно здоровим і фізично молодим. <...> Немає підстав думати про класове розшарування, про бідних і багатих серед болохівців. За майновими ознаками вони були рівні, розділялися тільки за уміннями, навиками, мудрістю, розумом, мужністю, красою.

    Співця Болохівщини не спантеличують навіть знахідки «різноманітних залізних замків і ключів», які завжди були індикатором майнового розшарування. Навпаки, їх також долучено до ґрона болохівських чеснот: мовляв, «болохівці мали власність і вміли її берегти».
   
    Знаходять відповідне тлумачення й віднайдені під час розкопок «скляні і бронзові жіночі браслети, срібні височні кільця, колти, рясни, медальйони, персні, амулети». Виявляється, «такі коштовності в першу чергу належали і по праву красуням, як жінкам, так і дівчатам». А тих, кому не поталанило з вродою, певно, прикрашала скромність.
    Археологія дає також неоціненні свідчення того, що «болохівці, на відміну від інших русичів, були ще гарно обізнані і з хірургією, про яку в давньоруських джерелах зовсім не згадується». Належить це приголомшливе відкриття п. Олені Журко, й доводить вона його напрочуд просто: хіба при розкопках не виявлено «фраґментів людських кістяків, як дорослих, так і підлітків, з явними слідами насилля»? Вони, як і
окремо знайдені тазові кістки, кістки гомілки рук, розбиті щелепи, деформовані черепи <...> свідчать про те, що потерпілим людям в подібних ситуаціях потрібна була термінова допомога як лікувального, так і хірургічного характеру, не виключено, що з наданням наркозу і проведенням ампутацій.

    Прикро, звісно, що цей безцінний досвід «польової хірургії» разом із болохівцями канув у лету, й людство додумалося до ідеї наркозу аж у середині XIX століття. А могло б запозичити в болохівців ще й відповідний медичний інструментарій – пінцети, скальпелі й «делікатні вироби з міді не зовсім зрозумілого призначення, які могли використовуватись для припікання ран». Хоча про застосування цих інструментів можна дискутувати, зважаючи на сумнівну обізнаність авторки цитованих рядків із медичною справою (скажімо, вона вважає, що в Давній Русі в лазнях «за допомогою пари лікували, як правило, важкі переломи, видаляли зуби...»).
   
    Зрозуміло, що той непересічний внесок в історію людства, який зробили болохівці з їхнім диво-суспільством, заслуговує на увічнення та вшанування. На думку Олекси Журка, «іменем славної Болохівщини» можна назвати «вулиці і площі в містах і селах, а також КСП, фірми, ресторани, бази відпочинку, кемпінґи, парки культури тощо». А можна замислитись і над перейменуванням Пересопницького Євангелія: воно ж бо «починалося» на Болохівщині й має болохівську мовну основу.
В ньому привертають увагу корінні слова української мови, які в обіході вже більше п’яти століть. З поміж них такі як «болячка, глек, дах, зрада, мова, пекло, рало, сором, стежка, шкода» і т.п.

    Це й репрезентує словникову канву чистої, тяжко вистражданої і в пеклі виплеканої мови, соками якої живилися і запліднювалися віками польська, білоруська і російська мови.

    Годі й казати, що ідеї, які продукує п. Журко, та світлі перспективи, котрі він окреслив, схвилювали болохівських компатріотів не менше, ніж простодушних васюкінців задум проведення в їхньому місті міжпланетного шахового конґресу. З’ясувавши, що їхні далекі предки спромоглися створити власну державу, місцеві ентузіясти ставлять руба питання про правовий статус цієї держави та її атрибутику й висловлюють жаль із того приводу, що «мало відомо в науці про політичних діячів цієї держави»; «загал болохознавців і шанувальників минувшини» замислюється над тим, «чи карбували болохівці власні гроші? <...> Яка подальша доля болохівців після знищення їхньої держави?».
   
    Утім, на запитання про «долю» вже відповів п. Журко: Болохівська держава як слов’янська атлантида, проіснувавши більше 100 літ, внаслідок аґресії військ Галицьких князів, перестає існувати. <...> В другій половині XIII століття якійсь частині болохівців все ж вдалося вирватися з удавки й спастися в Поліссі, зокрема в Турово-Пінщині. Звідси в середині XIV століття болохівці при активній підтримці литовців повертаються в рідні Пенати і заявляють про себе за новим місцем осідлости як князі Острозькі.

    Надалі «болохівці-острозькі виступають в орбіті дій Великих князів Литовських». Це знаменує настання «золотого віку» (чи пак, мовою нинішніх краєзнавців, «золотого часу») в житті «Болохівської атлантиди», яка постає з небуття під назвою «Острозька Русь». Коли за давньоруських часів тут, на думку п. Журка, існували такі «державні інституції», як «зв’язок, податкова служба» (які, до речі, «формувалися і гартувалися в умовах кровопролитної боротьби з галицьким воїнством»), то тепер, у часи «болохівського ренесансу», можна говорити й про «ліберальну економіку». Зрозуміло, що після того, як князь «К. В. Острозький» запровадив її, на Болохівщину, перетворену на «справжнє европейське королівство» та «правову державу европейського відродження», «полинули сотні і тисячі переселенців – поляки, німці, євреї, шведи, голандці, французи». Прикметно, що в цій силі-силенній іноземного люду були й «бізнесмени». Видається природним, що разом із ними з’являється «різна монета» (далі в тексті – перелік европейських валют), а також «кредити, застави, оренда, ломбарди». Як наслідок, «поширюється торгівля книгою, лунає в салонах інструментальна музика, хоровий спів, докорінно змінюється побут, одежа, а в житті нові ігри, розваги, забави, свята»; «Остріг стає новим духовним центром України, справді її П’ємонтом».
   
    Героєм усіх цих казкових (у буквальному значенні слова) перетворень є, звісно, князь Костянтин-Василь Острозький – цей «світоч українського життя, творець нової Европи», до якого (певно, прагнучи збагатитися досвідом творення спільного европейського дому) слали місії всі тогочасні монархи й навіть володар Піднебесної. З Острозьким «вершили бізнесові справи китайці, вірмени, грузини». Годі й казати, що цей непересічний історичний діяч і досі не здобувся на співмірну його величі увагу – як, власне, й увесь рід Острозьких. У цьому переконує огляд історіографії, що його подає п. Журко. Історія цього роду завжди хвилювала науковців, справедливости раді, більше в західному світі, а ніж в східному і майже зовсім лишилася за обрієм в українській історіографії.

    (Та й скажіть, як українцям не пасти задніх, коли «польські медієвісти» вивчали Острозьку добу «ще в першій половині XVII століття»!) Та й досліджували Острозьких якось дивно: ними,
як правило, цікавилися, про них писали і розповідали тільки тоді, коли акцентували увагу на ролі західної або східної культури в українській історії. Мало хто споглядав на Острозький дім під кутом зору його ролі і заслуг у творінні самої України і нової Европи взагалі.

    Та завдяки п. Журкові нині в цій царині маємо, як він сам пише, «чималі напрацювання і серйозні подвишки». Недарма його хмельницькі колеґи без натяку на іронію цитують у своїх публікаціях «сучасного українського історика Олексу Журка, який вже має вагомі наукові здобутки у дослідженні ролі Острогіяни у вітчизняній історії». Та часом і справді здається, що цей наш сучасник настільки «зрісся» зі всім славетним родом і з Костянтином-Василем Острозьким особисто, що пише про нього ледь не як очевидець: Поринаючи думками крізь багатовіковий простір та час у долю і життя <...> вікопомного князя К. В. Острозького, <...> відчуваємо і бачимо його потужну і цілющу життєву наснагу <...> і европейське благородство (варіянт: «багате благородство». – О.Р.), які в історії України, мабуть, що не мають аналогів; його сукні (sic!) і костюми завжди були найвишуканіші, смаки до вибагливости витончені, а поведінка скромною, мова колоритною і ясною, думки однозначними, а обличчя – виразне і доброзичливе, відкрите.

    Важко сказати, чи було це екстраваґантне вдягання в жіноче вбрання наслідком витончених смаків Костянтина-Василя. Та навряд чи таку поведінку вважали за скромну в XVI–XVII століттях. І, може, пояснення того, що Острозький, за означенням п. Журка, був «чужим серед своїх і своїм серед чужих», слід шукати в його екстраваґантних манерах, а не в «европейськості» князя.
   
    Цікаво, до речі, що на потвердження цієї «европейськости» маємо не лише запевнення «очевидця» з Хмельниччини, а й – незалежно від них – візуальний образ, який створило видавництво «Мапа» в історичному атласі для п’ятих класів (видання 1997 року). Малюнок із підписом «Князь Костянтин Острозький – діяч української культури» досі був більше відомий як «Портрет Шарля де ла Морета» пензля Гольбайна-молодшого. Не можна не визнати, що цей французький посланець до Генриха VIII й справді здається дещо чужим серед зображень давньоруських князів і козацьких гетьманів, яким усім за модель правив, мабуть, Дмитро Корчинський. Такі комічні збіги є, вочевидь, неуникненними, коли при відтворенні минувшини чільними стають інтереси сьогодення, яке висуває на порядок денний «входження суверенної України в ауру цивілізованих европейських держав» чи то пак «вільне европейське українотворення».
   
    Запропонувавши ідею «болохівського генетичного коріння Острозьких» і схему князівського континуїтету в межах одного окремого взятого реґіону, п. Журко не оминув увагою і козацтво, до якого, щоправда, не має особливих симпатій. Відтак, не поступаючись своїми «аристократичними» вподобаннями, він пропонує ідею «шляхетного козацтва»4. Ось вона, подана як фраґмент його інтерв’ю: Частина людности Болохівської держави залишила наші землі і пішла на південь, у степи, де і заклала основу тієї майбутньої верстви (козацтва. – О.Р.) – справжньої верстви, яку підняв Байда Вишнивецький. То було справжнє українське козацтво, яке довго не проіснувало, а, зіткнувшись з якимись великими силами, зникло з історичної арени. Але слава тих козаків невмируща, і її підхопило нове покоління, тобто те покоління, яке залишало землі лісостепової смуги і йшло на південь, створюючи Запорізьку Січ, назвавши себе козацтвом. Але насправді, воно ніколи не було тим шляхетним козацтвом, яким було козацтво Болохівської землі.

    Про засновників Запоріжжя п. Журко не має певної думки. Може, «саме іраномовні скіфи, які мешкали у нижньому Подніпров’ї, і стали творцями Запорізької Січі, але козаками вони, справжніми болохівцями, ніколи не були. І традицій їхніх зовсім не сповідували». Це чи не єдина думка з усього доробку п. Журка, яка має щось спільне з історичною дійсністю. Скити справді не були болохівцями (хоча б із огляду на ту хронологічну відстань, яка їх відділяє). Так само не було нічого спільного між болохівцями й половцями – всупереч певності п. Журка, що, «коли почалося тотальне знищення населення Болохівської землі, їх якраз виручили половці, які взяли їх у степи, асимілювали, і таким чином вони створили нову спільність, але це вже у XIV–XV століттях». Вочевидь, навіть людині, засліпленій «болохівським гонором і завзяттям», не можна заплющувати очі на той факт, що половці зникли з українських степів у середині XIII століття й аж ніяк не могли скласти основу «шляхетської козацької верстви».
   
    Верства ця, за словами її творця, «справді народилася, але їй не судилося довге життя». Така ж сумна доля спіткала й усі фантоми, які витворила уява хмельницького болохово-острогознавця: «Болохівщині судилося світле, але недовге життя»; «волино-подільська атлантида зникає з історії так само, як в ній з’являється і утверджується»; князь Костянтин-Василь Острозький перетворив «Остріг і рідний болохівський край в П’ємонт волі і нового, справді европейського життя на Русі, якому на жаль теж не судилася світла участь». Що ж, як учили епікурейці, ex nihilo hihil fit.
   
    Прикро, що цього не усвідомлюють ті, хто завдяки фантазіям п. Журка відчув у собі гени «гордих болохівців». Неважко впізнати джерело натхнення для таких ось віршів про Костянтина-Василя Острозького:
   
Волів, щоб грала скрипка в Острозі
То й грав із українцем Рима син.
Тобі з литовцем, шведом – по дорозі.
Француз, татарин шанував твій чин.

    «Пішов у народ» і термін «Острозька Русь»:
Збирав єдину молоду державу,
Єднав людей, міста. Ішов на прю.
Звеличив книгу на віки, на славу,
На Русь Острозьку і на всеньку Русь.

    Лексикон, яким послуговується п. Журко, є справді універсальним, як і панегіричний тон, що стає йому в пригоді чи то при описі «титанічних властивостей» князя Острозького, чи при вихвалянні «самобутніх якостей» земляків-сучасників: адже, на його переконання, «люди, наділені "Европейською долею", населяли наш край завжди». Гідним наступником «наших сивочолих предків» постає, скажімо, керівник місцевого автотранспортного підприємства, «спокійний, вдумливий і впевнений у собі, своїх силах і благородних справах. Бачиться, що його полум’яна зірка ніколи не згасне, як відродиться з небуття і не згасне тепер історія славної Болохівщини, що час від часу дарує Вітчизні таких синів» тощо.
   
    Як бачимо, термінологія та стилістика, котру експлуатує п. Журко, однаково доречні як у віршах, так і в ювілейних заздоровницях і наукоподібній прозі. Не дивно, що голос п. Журка лунає вже й із телеекранів: наприкінці липня «5 канал» подав репортаж «із серця прадавньої історії України», яке віднайшлося у селі Губин. Саме там, стоячи на розкопі, п. Журко оголосив urbi et orbi, що «історія України починається саме звідси, з Болохівської землі». Втім, навіть він не зумів оцінити всіх перспектив, які відкриває вивчення Болохівщини. Але досить відкрити збірку статтей, видану декілька років тому в Київському національному університеті, і з’ясовується, що в топоніміці там скрізь проглядає наше питоме арійське коріння. Наприклад, «назва "Чернетин" цілком може пов’язуватися з Чорнобогом-Крішною. <...> Столицею Бгоджі-Відарбги було місто Кундінапур, або Кундин, що перегукується з болохівським містом Кудин». Цілком зрозуміло, що ця назва «пов’язується з Вішну, як і місто Вишнополь у Черкаській області», а слово «болоховська» означає «волхвовська» .
   
    Тож, здається, нас чекає нова хвиля «новейших домыслов о Болохове и болоховцах» (так свого часу назвав свою статтю Микола Дашкевич). Та й узагалі схоже на те, що чим більше наша країна скидається на антиутопію (згадайте, як нещодавно на нас звідусіль дивилися «біґморди», нагадуючи класичне «Big Brother is watching you»), тим утопічнішим стає образ її минулого, витворюваний на субнауковому рівні. І зовсім несуттєво, хто береться за справу (теоретики з провінції чи аналітики зі столиці), коли позірний патріотизм іде пліч-о-пліч із непрофесійністю, а відчуття меншовартости трансформується в мегаломанію. Отриманий за цих умов остаточний продукт мало відрізняється від тих ідей, котрі реґулярно надходять у «листах від трудящих» до наукових і владних установ. Один закликає Академію наук досліджувати «унікальну пам’ятку культури» – печеру, що виявилася не лише «бойовою криївкою» Довбуша, а й «живим свідком цивілізації, яка загинула 500 тисяч років тому від усесвітньої термоядерної війни». Інший пропонує святкувати як ювілей «першої в історії міжнародної політики багатосторонньої зустрічі на найвищому рівні» 575-річчя зустрічі, яка відбулася 1429 року в Луцьку, тодішніх володарів України Яґайла та Вітовта з імператором Сиґізмундом (мовляв, «усілякі там Женеви, Давоси, Ґенуї та інше – ніщо, в порівнянні з Луцьком»). Святкування, щоправда, не відбулося. Але варто розгорнути офіційний «Голос України» за 29 грудня минулого року й побачимо, що про те саме йдеться у статті з промовистим заголовком: «Луцьк – батьківщина Европарламенту».
   
    Механізм мітотворчости запущено, й він набирає дедалі більших обертів. І, певно, тут уже нічого не вдієш. Кожен народ має ту історію, на яку йому вистачає фантазії...
   
 1 Не збиваючись на таку захопливу тему, як аналіз сучасної української реклами, завважимо тільки, що на ринку з’явилося вже й «Козацьке шампанське» (вироблене, зрозуміло, за старовинними національними рецептами), а в царині сірникової промисловости спалахнули справжні «козацькі війни» між рівненськими й рибинськими виробниками. Втім, споглядаючи авдіовізуальний продукт, що його нині випліскує на безневинного споживача розбурхана та неконтрольована рекламна стихія, мимохіть зголосишся «хавати» дозований квазипатріотизм замість того нав’язливого сексизму, за котрий у будь-якій західній країні рекламопродуценти навряд чи відбулися б астрономічними штрафами. Щоправда, кому з тамтешніх рекламодавців спаде на думку пропаґувати свій бренд, скажімо, через образ дівчини, яка неквапно заходить до чоловічої вбиральні й замислено задирає сукенку над пісуаром? Мимоволі замислюєшся над тим, чиїй небагатій уяві завдячують появою всі ці вбогі «Хочу-у-у-у!» та «Вона полюбила його за інструмент... від "Альцеста"», закличне «Візьми мене!», коли йдеться про «Житомирську на бруньках», або така непроста метафора, як пакет соку «Дар» в стані ерекції, – наочне втілення вітальности, яку ґенерує споживання цього продукту («Прокинься для насолоди!»). Хто дає цьому всьому життя? Еротомани? Наївні адепти фройдизму? Речники таємничого неофалічного культу? Брудні старигани? Чи, навпаки, підлітки, які щойно відкрили для себе існування сексу й тепер споглядають світ під кутом зору цього приголомшливого відкриття? Хоч би хто це були, нині вони переходять на новий для себе щабель, витворюючи рекламу еротично-патріотичну – хоча б таку, як на слоїках зеленого горошку «Богуславка»: його пропонує молодиця в глибоко декольтованій сорочці (про таких у народі кажуть «повна пазуха цицьок»), а поруч уміщено промовисте гасло: «Так і хочеться!».
 
 2 Зацікавлених відсилаємо до статті: Л. В. Соболев. «Генеалогическая легенда рода князей Острожских». Славяноведение, 2001, № 2.
 
 3 Див. класичну працю Михайла Грушевського «Громадський рух на Вкраїні-Русі в XIII віці» та коментар: Михайло Грушевський. Твори. Т. 5. – Львів, 2003.
 
 4 Він до того ж приписує Михайлові Грушевському думку, що «болохівці, так нікому й не скорившись, залишили рідну землю і пішли в Чорноморські степи, за Дунай, ставши з часом славним українським козацтвом». Це посилання на статтю Грушевського «До Болоховщини: Губинське городище» є абсолютно фальшивим (див. передрук цієї статті: Михайло Грушевський. Твори. Т. 5. – Львів, 2003, с. 150). Але й без перевірки зрозуміло, що автор «Історії України-Руси» не міг «відрядити» болохівців формувати козацтво за Дунай.
 С. Наливайко. «Українські дандарії та індійські дандадгарії». Україна і Схід: Панорама культурно-спільнотних взаємин. – Київ, 2001, с. 45–46. Автор, до речі, віднайшов у Індії «своїх запорожців, яких налічується до 20 тисяч і які провадять такий самий спосіб життя, що його провадили й запорозькі козаки: вони живуть спартанським життям, не одружуються, знають лише воїнську справу і носять жовто-блакитний одяг» (с. 39). Чим не друзі для наших неокозаків, котрі, як знаємо, шукають собі закордонних партнерів?
 
© 2008 Единая Русь
Joomla! is Free Software released under the GNU/GPL License.

ремонт своими руками | советские мультфильмы