Хто не має слуху, той не розбирає фальшивих тонів у музиці. Римські теологи, коли воюють проти православних, завжди користуються фальшами, які можна прирівняти до фальшивих тонів у музиці. Вони завжди розраховують на несвідомих читачів чи слухачів. Зрештою, римські теологи, виховані на фальшах, і самі вірують у ті фальші, і чим більше вчений їхній автор, тим хитріше снує він свої фальші, бо й сам бачить марноту грубих, уже здавна склепаних римських фальшів.

Усьому світові відомо, що єзуїти мали славу найхнтріших. Наведемо й обговоримо один з таких архіхитрих виступів. За другої Польщі краківські єзуїти видавали місячник "Орієнс" (Схід), що мав допомагати новій польській унії на Холмщині та Волині. Той місячник ніби дуже коректно ставився до православних, а в дійсності, лис з байок міг би вчитися підступних хитрощів з кожного номеру єзуїтського "Орієнсу" - на приниження та загибель православних.

Вибираємо як зразок передовицю під заголовком: "Питання без відповіді" у 8 номері того місячника від 1 серпня 1936 р. бо вона своїм предметом в'яжеться з нашою темою. Її автор - сам редактор о. Ян Урбан.

Ось що там написано. Автор виходить від твердження, що православні гніваються та ображаються, коли хтось з католиків називає їх єретиками або схизматиками. "Тому ми,- пише о. Урбан про свій орган,- звичайно називаємо православних так, як вони самі себе називають, уважаючи цю назву (православний) за технічний термін. А виразів "дисиденти", "дизуніти", або навіть "схизматики" вживаємо тільки там, де в природи речі годі Їх обминути. Адже ж уся Христова Церква не може складатися з самих схизматиків, отже, чи можна мати претензію до католиків, що вони самих себе не вважають за схизматиків?"

Проте, о. Урбан не визнає такого самого права за православна ми, щоб вони в аналогічних випадках називали католиків схизма. тиками- "Коли католики,-пише він далі,-в нинішньому Пра. вослав'ї бачать схизму, то вони, щонайменше, в згоді з логікою.. Та на якій підставі православні можуть уважати католиків за єре. тиків і схизматиків? У Православ'ї в справах віри за догму при. знається тільки те, що вирішив котрийсь із сімох вселенських собо. рів,- нехай вкажуть, хоч би тільки одне твердження в справах віри з тих соборів, яке б католики відкидали. Єретичним, безперечно, є тільки таке вчення, яке відкинув і осудив котрийсь із вселенських соборів,- нехай скажуть, котра зі специфічних католицьких догм була осуджена І котрим із сімох перших вселенських соборів? Церковна схизма полягає у відірванні від правової своєї влади,- нехай вкажуть, від якої законної влади відірвалась католицька Церква, якому перед тим признаваному своєму зверхникові відмовив у послуху римський папа?"

Далі покликається о. Урбан на Володимира Соловйова і пише: "Такі питання, поділені на дев'ять пунктів, поставив тому 50 років православним російським теологам незабутній мислитель і глибокий християнин Володимир Соловйов ("Русь" 1883, ч. 19). Православні полемісти стільки томів написали в "обличениє" католицизму, однак ніхто з них не дав простої і щирої відповіді на питання Соловйова. Котрий Із вселенських соборів осудив "Filioque" як єресь? Яке ще, крім "Filioque " (що Св. Дух походить також І від Сина), вчення Західної Церкви осуджене як єресь І на котрому соборі? Від якої законної влади відірвався Рим? Коли ж на ці питання нема відповіді, то хто, коли і кого уповноважив судити католиків як тих, що помиляються у вірі, або вважати Їх за відступників від правдивої Христової Церкви? Чи може треба прийняти вище визначення єресі й схизми, ніж те, що ми вище навели, таке визначення, якому відповідали б нинішня віра І церковний устрій католицизму? Але на чому те інше визначення буде грунтуватися, котрий вселенський собор його прийняв?

Якщо в усіх інших сферах думки й діла, то також і у сфері релігійної догми має силу логіка, або вірність своїм власним перед-посилкам; тому православні, дійсно, не мають права вважати католицизм за єресь або схизму, а послідовно не мають права кидати анафеми на тих, що католицьку науку цілковито приймають і церковним католицьким властям підлягають. Щонайвище могли б вони зі свого становища хіба покликатись на якийсь майбутній собор, очікуючи від нього осудження відмін у вірі. В себе, в теперішньому своєму відокремленні, вони не мають такого трибуналу, який би міг видавати вироки про католицизм..."

І ось бачите, як чудово вийшло цьому єзуїтові: католики мають право називати православних схизматиками і навіть єретиками, а православні ніби не мають права називати так католиків... Але як підступно-хитро о. Урбан перевів свій "доказ". З православних він зробив "безмовні вівці", в яких нема органу, щоб говорити.

Не вірю, щоб ніхто з православних теологів і дотепер не відпо-як слід на питання В. Соловйова. А на єзуїтські "Питання без відповіді" ми хочемо відповісти.

Перш за все мусимо ствердити, що це - лукаво, софістичне побавлені питання на зразок відомих старогрецьких софізмів "лисий" або "шум зерен, що сиплються" і т. п. Чи лисина постає вже тоді коли випаде 1 волосок з голови? Ні! Так само лисина не постає, коли випадуть 2, 3, 4. 5... волосків. Отже, коли лисина постає? це також питання без відповіді, тому що тут виходить від фальшивого припущення (ніби треба знати точно число волосків, які випали, щоб мати змогу ствердити лисину).

І о. Урбан виходить від фальшивих припущень. По-перше, о. Урбан подає помилкове, бо завузьке, визначення єресі (єретичною, безспірно, є тільки така наука, яку відкинув і осудив котрийсь із вселенських соборів). Православні признають тільки сім перших вселенських соборів першого тисячоліття. Як же ті собори могли б осудити єресі, що з'явилися в другому тисячолітті: лютеранізм, кальвінізм, маріавітизм або папські догми ватіканського собору (1870 р.)? Отже, наш учений єзуїт боронить перед православними не тільки свою, римську віру, але ген усі єресі II тисячоліття! "Хто під іншим яму копає, сам у неї падає".

По-друге: о. Урбан приписує православним, ніби вони вважають вселенський собор за єдиний авторитетний трибунал, який може осуджувати єресі. А це помилкове припущення. Хоч православні не мали вселенського собору в другому тисячолітті, все-таки вони авторитетно осудили лютеранізм, кальвінізм, ватіканські папські догми і т. д.

Життя мудріше, ніж будь-які теорії про нього. Коли православні теологи говорять, що для них вселенський собор є найвищий трибунал у Церкві, то вони тим ще не вичерпують усієї життєвої дійсності. І в Православній, і в Католицькій Церкві є ще вищий трибунал, ніж вселенський собор. Справді, ми не призвичаєні так висловлюватися, але це наочна і буквальна правда. Цим найвищим трибуналом є усталений і перманентний consensus ecclesiae dispersae (загальне переконання, одностайність у Церкві). Це - безпосередній вияв духу порозуміння Церкви, а для вселенського собору цей трибунал є джерелом і санкцією.

Адже вселенський собор нічого не "видумує", тільки дає авторитетний вислів тій вірі, яка в Церкві добре утверджена, а що-Денним її виявом є перманентний " consensus ecclesiae dispersae ".

На вселенському соборі ніколи не брали участі всі єпископи, в перманентному і загальному переконанні Церкви бере участь УСЯ Церква; ввесь клир і всі вірні. Ні Католицька, ні Православна Церкви не вважають за вселенський собор кожний, що сам себе вважав вселенським. Це вирішує усталений і перманентний " consensus ecclesiae" в пізніших віках. Отже, ясно, що " consensus ecclesiae dispersae " є вищий трибунал, ніж вселенський собор. Вселенський собор є тільки орган Церкви, а " consensus ecclesiae dispersae" представляє саму Церкву.

Виходить, що Православна Церква в дійсності має трибуня. який у найвищій інстанції судить про догми і єресі з її погляду т визначає відношення її вчення до вчення всіх інших Церков і сект. Тисячолітній "консенсус" Православної Церкви - це для неї важливіший авторитет, ніж голос будь-якого її майбутнього вселен. ського собору (який або був би згідний з тисячолітнім загальним переконанням Православної Церкви і був би вселенським собором або не був би згідний, а тоді не був би визнаний за вселенський со. бор. Наприклад, як флорентійський собор не признаний православними за вселенський). Тому Православна Церква має повне право коли б треба було формально називати римо-католиків схизматиками та єретиками. Коли ж Іде про мериторичне чи об'єктивне право, то його має власне Православна Церква, а Римська Церква його не має.

По-третє: "Якому, перед тим признаваному, своєму зверхникові відмовив у послуху римський папа?" Тут о. Урбан грішить анахронізмом. Він собі уявляє пап XI століття на зразок пап після 1870 р., які вже догматично не мають над собою ніякого зверхника, отже, не можуть відпасти від свого зверхника, хоч би кинулись у будь-який бік. Але ж в XI ст, папам ще далеко було до такого правового апофеозу, хоч вони й виявляли такі прагнення.

Питання о- Урбана цілком аналогічне до такого: Якому, перед тим признаваному, своєму зверхникові відмовив у послуху Юлій Цезар, коли римській республіці хотів накинути себе на імператора-монарха? Відповідь: Цезар відпав від конституції римської республіки і від римського сенату. Так само І папи відпали від конституції первісної кафолицької (соборної) Церкви та від вселенських соборів, які признали римським єпископам тільки "примат почесті", а не признали Їм "примату юрисдикції". Православні не змінили нічого з того, що в першому тисячолітті було прийнято в Церкві. А Рим змінив деякі догмати віри й первісну конституцію Церкви, перетворивши Церкву на свою монархію. В першому тисячолітті назва "Римо-Католицька Церква" не була відома і в самому РИМІ. Під "Римською Церквою" розуміли тільки місцеву Церкву. Назва "римо-католицький" входить в ужиття аж після церковного розколу 1054 р.

РИМСЬКІ автори, всі як один, твердять, що так звана "східна схизма" виникла через непослух гордих царгородських патріархів законній владі римського папи. А наші уніати залюбки твердять, що унія - це поворот до віри Володимира Великого, бо Володимир ніби прийняв католицьку віру, тому що тоді Візантія була в єдності з Римом. Та це тільки агітація, щоб збаламутити несвідомих. Це правда, що Володимир Великий прийняв кафолицьку віру, одначе, не "римо-католицьку", бо такої ще тоді не було на світі. Кафолицька віра часів Володимира Святого, була тотожня з нинішньою православною вірою.

Римська Церква нині зовсім не та, яка була в першому тисячолітті. Посередині між тими двома її фазами стоять: прокляття ГрецькоЇ Церкви, боротьба пап за інвеституру, боротьба пап проти хідних "вселенських" соборів XV ст., папська реакція на протестантську революцію, падіння папської держави і папські догми ватіканського собору.

Тому і сучасна унія зовсім не те, що колишня єдність між Східною і Західною Церквами. Унії другого тисячоліття - це штучний новотвір, який, з боку Східної Церкви, мав би виправдати узурповані три римські примати (примат Рима, папи і латинської Церкви). Грамота папських легатів, які 1054 р. від Імені латинської Церкви кинули анафему на царгородського патріарха Михаїла Керулларія і "всіх, що згодні з ним", зовсім не покликається на непослух Керулларія супроти папи. Такий аргумент тоді ще не мав би ніякої сили, тільки викликав би "сміх у залі". Папські легати прокляли Керулларія та його однодумців за вигадані єресі, між якими римські легати згадали і такі дві, що КерулларІй і його однодумці, "як николаіти, дозволяють слугам вівтаря тілесне подружжя та обороняють його", що вони, "на зразок пневматомахів, або теомахів, витерли (!) з Символу віри походження Св. Духа від Сина"[1]. Неуцтво римських легатів переганялося з їхньою зухвалістю. Вони не знали, що саме римські папи то "витирали" "Filioque" (і Сина), з Символа віри, коли греки звинувачували Західну Церкву, що вона попсувала Символ віри, то знову всували " Filioque " в Символ віри під напором Західної Церкви. І ось бачите, які були "єресі" Грецької Церкви.

А щодо жонатого духовенства, то наше уніатське жонате духовенство, оскільки воно пропадає за Римом, повинно тямити, що Римська Церква прокляла його вже 1054 р. Справді, коли наші предки укладали унію з Римом (1596 р.), то папи обіцяли їм, що будуть берегти всі наші (східні) церковні обряди, звичаї та привілеї. З усієї історії' видно, що Рим має дві карти для православних: іншу для поборювання православних, а Іншу для ваблення.

У часи КерулларІя Римові треба було "вишукати" чим більше єресей у Східній Церкві (грамота згаданих легатів нараховує їх аж Дев'ять), бо інакше не мали б за що проголосити анафему їй. Папську юрисдикцію Рим тоді щойно хотів легалізувати на греках. А Потім Римові вже не треба було єресей у Православній Церкві, бо він уже мав догми про свою божественну юрисдикцію, тому папи (Лев XIII) можуть голосно говорити, що між Католицькою І Православною Церквами майже нема різниці у,вірі, зате Рим домагаться від православних визнання повної папської юрисдикції. Більше на початок і не треба! Римська юрисдикція зробить із східних "безмовних овець", а решта сама собою прийде - під впливом третього римського примату, тобто примату латинської Церкви.

* Замітка грунтовно спростовує закиди православним, подані кс. Яном Урбаном у статті "Питання без відповіді", надрукованій у серпневій книжці краківського Журналу "Орієнс" за 1936 р. Замітку свою о. Г. Костельник безперечно написав тоді ж, під свіжим враженням прочитаної статті в "Орієнс", Ред.

1. Hergenroter. Photius, Regensburg, 1869, t. III, S. 758