У «Руским слове»[1], число 44 од 7. новембра 2003. року, на 2.боку, видрукована статя др. Янка Рамача «Страх од українизациї». У тим писаню автор сце прешвечиц Руснацох же ше нєт цо бац од українизациї, бо Українци, односно Руснаци з українску свидомосцу Руснацом робя лєм добре. Понєже там проблем українизациї приказани барз єднобочно, сцем тот проблем приказац голєм з ище єдного боку.

         У вецейвиковней прешлосци од Карпатох по Урал постоял лєм єден восточнославянски народ – руски народ. За поєдинца ше гуторело: Рус, Русин, Русич, Русак, Руснак. Медзитим, од ХІV вику Юговосточна часц жеми того народа подпала под власц Польскей. Од того часу на руски народ Галичини, Волиня и Києвщини кончи ше вельки прицисок польщеня. Бояре ше попольщели, а нє вельо лєпше було и зоз священством. Алє народна маса була превельки фалаток[2] за польски апетити. Та зато польска власц подняла нову стратеґию. Кед уж нє мож Руски подвласцени народ попольщиц, вец их голєм претвориц до Нєрусинох. «Кед Гриц нє може буц мой, най нє будзе анї твой!» У тей акциї польска пропаґанда гуторела:  Ви руски народ, алє нє таки руски народ як гевтот поза нашо гранїци. То була перша фаза. У другей фази ше уж гуторело: Ви, заправо, анї нє Русини, алє Українци. Така теория ше вец попачела и єдней часци рускей интелиґенциї и политичаром, усвоєли ю як свою програму и систематично почали претваряц Русинох до Українцох.[3] Ишло то барз чежко, та рускосц на подручу Подкарпатю, заш лєм обставала аж до перших дзешаткох ХХ столїтия. Українство на просторах котри нєшка облапя Україна, почало доставац сучасну форму, аж з Першу шветову войну. У тей войни силовнє ше борели за українство и українску державу Українски националисти, а исту идею, же би парировали українским националистом, превжали и Большевики. Українским националистом бул циль створиц самостойну Україну, док други сцели и створели Совєтску републику Україну у гранїцох СССР. З тим конєчно вдарени темель Українскей нациї и держави.

Українство, медзитим, нє сцело остац лєм у гранїцох Совєтскей републики у України, алє вше сцело и сце поукраїнчиц и Русинох вшадзи дзе би лєм тоти жили. Кед Русини по Першей шветовей войни створели Подкарпатску Рус, котра була, нажаль, уцискана до новоствореней Чехословацкей, українски националисти зробели политичне вдаренє и на силу з Подкарпатскей Руси створели  Подкарпатску Україну.[4] У Другей шветовей войни, совєтске войско, ошлєбодзуюци Польску и Чехословацку од нацизма источасно Русином тих державох приноши смертельне вдеренє. Принєсли Декрет Политбироа зоз змистом: Русинох нєт, и буц нє може! Русини то Українци.[5] И так Русини Закарпатскей України, Чехословацкей, Польскей през ноц ше мушели зрекнуц шицкого свойого Руского, и постац Українци, або ше зляц з Поляками чи Словаками. Так ше запровадзовала українизация на Горнїх жемох!

Лидере Українцох Горнїх жемох нє трацели з оч анї нас Руснацох на Долнєй жеми. Швидко нашли истодумнїкох медзи нами. Алє слуп медзи нїма, Ґабор Костельник, ше колїмба. З цалу душу жада же би и Руснаци Бачкей и Сриму прилапели українство, алє як сам гвари, процив природи нє мож. Станул за руснацтво. Кодификовал нам наш руски язик, вдерел фундамент нашей рускей литератури, нашому рускому народному животу. Його мудре опредзелєнє, за Руснацох на Южней жеми остало вичне опредзелєнє: Руснак може буц лєм Руснак.[6] Но гоч то так, медзи нами вше єст и таких, котри уж 100 роки доказую процивприродне, же Руснаци заправо нє Руснаци, алє же су часц українского народа, значи Українци. И то вше з истима ловґацима арґументами: ми исте з Українцами, бо зме ше приселєли з України, бо нас описовали Українци, бо зме вше отримовали вязи з Україну, бо нашо найзвичайнєйши културни дїяче українски ориєнтовани, бо Руске народне просвитне дружтво було проукраїнске. Шицко то нє арґументи науки и науковцох, алє арґументи «ад гоминем».[7] Нашо предки ше приселєли з Горнїци, алє нє зоз України, бо ше у час селєня за Україну ище анї нє чуло. Описовал нас Володимир Гнатюк, алє як Русин Русинох, а нє Українєц Українцох. Отримовали зме живу вязу з Карпатийом и Галичину, алє нє по линиї українства, алє по линиї рускосци. Отамаль зме доставали кнїжки и часописи, алє то нє були українски кнїжки и часописи, алє руски. На початних бокох тих кнїжкох як по правилу пише: «Из печатнї руского собора крилошан», «с переводом на язик народно руский», «Руский Сион», «Молитвеник для греко-католїцкого руського народа» итд. РНПД наисце барз заслужне за нас Руснацох, алє лєм тельо, кельо було руске. Кед преходзело на українованє, окреме през ганьблїви українско-националистични статї у своїх виданьох, вец у очох велїх Руснацох поставало зрадзуюце. Прето, кед водзаци идеолоґ у РНПД пошол з Керестура, як то шведочи у єдним своїм писму Др Венедикт Сабов, єромонах, оддихнул цали Керестур.

До українизациї нєшка ше уключели скоро шицки нашо установи; вецей, або менєй. Опасне же ше до тей дїялносци ровно жада уплєсц и Церква.[8] Та чи ше єст од чого бац, пресудзе сами.[9]