Росія буде завжди. До цієї аксіоми треба звикнути і її друзям, і ворогам. Звичайно, це “завжди” включено до часових меж існування земного світу. Але так чи інакше, Росію не зігнорує ніхто. Бог – ось Основа її метафізичної й видимо-земної історії. Навіть так: БОГЪ. Росія – це твердий знак, церковно-слов’янський “єр” в історичному бутті світу. Можна вишукувати логічні підтвердження, що він застарілий і не має значення.Але від нього віє священною силою, мовою Біблії, а не газетного пустослів’я… Хто допоможе Росії на сучасному полі битви Добра і зла, - тому допоможе сам Господь. На Росію спрямована сьогодні вся лють диявола – бо тільки Росія з іншими православними народами здатна зупинити його приголомшливий глобальний тріумф, зумовлений повальним “культом гріхопадіння”. Розчленувати Слов’янщину – ось головна мета передантихристових емісарів. Зламати поодинці… Не дай Боже нам, єдиновірним, стати в ряди послідовників Каїна!.. Але – залишається духовно ослабленим українське суспільство, не припиняються спроби всіляко зневажити канонічну Церкву, яка єдина робить нас на повсякчас носіями невикривленої Істини… Чи дивно, що для багатьох біле стає чорним і навпаки, братерство паплюжиться, а ворожнеча між братніми народами – возводиться в ранг “одвічної мрії” й стратегічного завдання?

Є така галузь вивчення культури – імагологія. Вона досліджує, яким постає образ (“імідж”) тих чи інших народів, держав, культур для інших, для сторонніх, збоку. Якщо говорити про імагологію в розрізі “російського питання” для українців, то вона переростає, переважно, у суцільне “жахотворення”. Це без перебільшень.Наприклад, західноукраїнський літератор середньої руки Юрій Андрухович, який зробив собі доволі галасливу кар’єру у 90-х роках на експлуатації ненормативної лексики, смакуванні різних непристойностей та пропаганді безсоромно ідеалізованої австрійщини і “європеїзму” ліберально-безбожного зразка, дав своєму витворові “Московіада” підзаголовок “роман жахів”. В ньому він переконує читача, що Москва взагалі, а Москва останніх років СРСР зокрема, та й усі “москалі” в цілому – це взагалі щось жахливе й потворне, розміщене за межами людської цивілізації, здорового глузду, нормального життя тощо. (Втім, свербить язик запитати його, що ж він робив у тій Москві, навчаючись у Літературному інституті ім.Горького до самого розвалу Союзу?)

Українські підручники, монографії, статті вчених різних галузей (а найбільше, мабуть, істориків) рясніють не просто антиросійськими висловлюваннями; взагалі, вся історія народів колишньої Російської імперії та СРСР постає як така, що мала сенс лише в боротьбі з Росією. Сказати зараз не те що добре, а просто об’єктивне, не лайливе слово про щось російське - це означає виглядати принаймні диваком. Вчорашні випускники шкіл щиро переконані, що вся історія українсько-російських взаємин – це історія заборон всього українського. Ніхто і чути не хоче тверезих голосів про те, що, наприклад, т. зв.“валуєвський циркуляр” (сам міністр П.Валуєв знав п’ять мов, був глибоко інтелігентною людиною, а його виставляють імперським солдафоном!) - не містив жодного слова про заборону української мови. Він забороняв ввіз провокативної україномовної продукції через західний кордон. Австрійцям чи полякам мало потрібна була Україна, її воля й самобутність, про що красномовно свідчать століття українськоїої історії, а не кон’юнктурні вигадки останніх кількох років… Деякі діячі добалакалися до того, що життя під пануванням Австро-Угорщини та Польщі було, мовляв, для українців мало не раєм.Устами Івана Франка, Марка Черемшини, Василя Стефаника засуджуються ці “лукаві раби”: із правдивих творів письменників ми бачимо, як жили західні українці, зокрема селяни… Із того “раю” потяглися вони на чужини, на гіркі заробітки…

Ворогом Заходу була православна Росія, і тут годилися, як кажуть, всілякі методи. Просто важко зрозуміти: нехай гігантська імперія (це якщо вірити сучасним дослідникам) спрямовувала чи не всі свої сили на придушення українського; але що тоді вивчають у школі згадані випускники за програмою української літератури більше ніж трьох віків – від епохи українського бароко до творчості поетів 70-80-х? Диво-дивне: доки “душили” і “забороняли” – була культура, були талановиті книги, були відкриття, культурні події… А тепер пиши, що хочеш, включно з майданною лайкою – і крім тієї лайки вкупі з фізіологією й анатомією, вибачайте, та суцільної депресивності, мало що видно в сучасній словесності…

Звичайно, Росія протягом віків не була “курортом народів”, але не ніжився (у масі своїй) “на печі” передусім титульний народ. Росія жила важко, і з нею не можна було жити легко. Але це була важкість для тіла, це в чомусь була духовна модель монастиря: стиснута в матеріальному, людина досягала неймовірних висот духовного. “Чари цієї країни незбагненні, - писав італійський історик минулого століття Доріа де Дзуліані. - Коли ви взнаєте Росію, обійтись без неї вже не можна”. Але це відкриття не для тих, уточнював він, хто, приїхавши на тиждень і нічого не збагнувши, говорив: “Як вони можуть тут жити!” А люди жили, працювали, творили; і не зникли, не переплавилися десятки народів навколо російського ядра, а піднялися на вищий щабель, ставали будівничими великого дому, раділи з причетності до колосальної цивілізації … Звичайно, це все можна чорно потрактувати й повипинати суцільний негатив. Але можна навести й багато фактів дивовижних, для молоді - просто невідомих; наприклад, згадати, як за лічені роки наша країна залікувала рани, нанесені найстрашнішою війною, хоча премудрі розрахунки західних аналітиків відводили їй на це щонайменше два десятиліття. І це без послужливої допомоги Заходу (як “перевихованій” повоєнній Німеччині), а тільки на ентузіазмі народу, який лишався православним навіть у країні офіційно декларованого безбожництва.

До речі, кілька слів про ХХ століття. Ось він, “радянський парадокс”: здавалося, що люди взагалі не можуть так жити – часом напівголодні, напівроздягнені, без елементарних зручностей, які Захід мав за сотню літ до того… Але ці люди не просто жили і творили, вони покращували світ навколо себе. Цього не можна було зробити без іскри священного, благородного вогню в душі. Російський характер здається абсурдним для західного обивателя, але саме тому, що цей характер в незамуленому своєму вигляді істинно християнський. Його основа – самопожертва, готовність віддати життя, щоб знову прийняти його, як Подвигоположник Христос. Щоб змінити світ, треба спочатку в муках змінити себе - на краще. А вороги Росії, вороги Христа, ненависники всього Божого і людського, будучи самі по собі виплодами пекла, “міняли” світ у муках для світу, перетворювали його на… пекло. Архієпископ Іоанн Шанхайський свого часу писав: “Осмислюючи історію, з її пітьмою і світлом, осягаючи безсмертну глибину і високу мету людського життя, приходиш до висновку, що людині, насамперед, треба стати справжньою людиною, щоб почати в кращий бік змінювати світ. А коли морально сліпі люди “змінюють світ”, вони змінюють його в гірший бік… Як покращити світ, не покращивши людського серця?” Стократ вірно!

Бог ніколи не покидав Росію. Бог міг відходити від неї, як від подвижника, як колись від святого Антонія, щоб сплести йому ще коштовніший вінець небесної слави за його виключну віру, за мужність - без рятівного відчуття Господньої підтримки у боротьбі із силами зла. Сатана вже вкотре терпить поразку в Росії, але не покидає надій її задушити. Та Господь воздвигає для неї мости спасіння над прірвами найчорніших епох. Російський народ, взагалі слов’янські народи стали ніби жертвою для світу, на них затупилася сокира марксистсько-ленінсько-троцкістського винищувального комунізму, списи коричневих фашистів-тевтонів, вони прийняли підлі бомбові удари дикунсько-печерного лукавого “гуманізму” НАТО – як стражденна сестра наша Сербія… Свята Русь – безсмертна й рятована Богом завжди, в найбезнадійніших епохах.

Сьогодні Росія встає з колін у всіх відношеннях: в основному, духовному плані вона являє чудо Торжества Православ’я серед пустелі безвірного світу. Освячуються навіть російські ракети на Байконурі і підводні човни, стає, коли хочете, модою побудова капличок у московських дворах, з’являються традиційно знані протягом віків хрести та ікони при дорогах (і, о чудо, там меншає аварій!) Є церкви - літаки й кораблі, храми-вагони на залізницях, нікого не дивують приходи при вищих навчальних закладах, дослідження різних культурних галузей крізь призму православного світогляду… А перед нашою “євроспрямованою” публікою візьми, згадай, що у Миколи Лєскова було в роду чотири покоління священиків, то можуть запитати: “А хто такий Лєсков?..” І що тут дивного, коли російська література, одна з найбільших літератур світу (якщо взагалі не найбільша) віднесена до корпусу зарубіжної літератури, поруч із середньовічними перськими поемами та маловідомими творцями японських хокку? Може, нам ближче Гоголь? Та де там, панове, нам ближчий не Гоголь як великий мислитель, аскет в миру, предтеча Достоєвського і справжній будитель християнського духу серед глухоти позитивістського віку “передбезвірництва”; ні! Нам приносить хворобливе задоволення розчісування штучної болячки під кодовою назвою “національність Гоголя”, хоча він сам вважав себе діячем двох народів і двох культур, тут нема суперечності. Тут радіти треба, як радів Пантелеймон Куліш цій “щасливій зорі” нашого письменства. Микола Гоголь - православний (не з пелюшок навіть, а з до-народження – дитя обіту згорьованої матері святителеві Миколаю Мірлікійському!), це великий слов’янин, позбавлений як хуторянської обмеженості, так і зверхньо-аристократичної пихи столиць…

Звичайно найлегше все пояснити, загнавши у формат сучасних “вигідних” стереотипів: Росія з усіх “тягла”, їй усі підлеглі народи служили. Божественна ж правда свідчить: Росії служили як ідеї. Як ідеї православного світла і добра, що сяяла світові… Росію любив Бог і хворою, і грішною, й божевільною від інспірованих чужоземцями революцій.Подібно древньому Ізраїлю до його відступництва, до злочину боговбивства, - і в Росії держава та релігія до 1917 року (і навіть якоюсь мірою, нагадаємо, пізніше), зливались в якусь понадсвітню ідею. Так, це місіанізм, це підготовка світу до зустрічі зі справжнім Месією Христом, це адаптація світу до Його благих заповідей, НАВЧАННЯ світу власним страдницьким прикладом. І зараз цей месіанізм протистоїть всесвітньому устремлінню до зустрічі лжемесії, легалізатора гріхів і пекельних пристрастей в душах, антихриста… Протистояла й продовжує протистояти апостасії – православна Русь. Протягом століть понадсвітня ідея, Божий промисел ії реалізації прикликали з усього світу на руські території робітників, “делателей” у виноград Божий.

Можливо, метафізичні аргументи не всіх переконають, але є й факти “логічні”. Великий російський філолог Володимир Даль казав: “Я – русский.” У цього нащадка скандинавів не було жодної краплі російської крові. І так могли сказати й казали згаданий Гоголь, Айвазовський(Айвазян), Багратіон, “за паспортом” – українець, вірменин, грузин, “очарованные странники” з інших племен. До речі, щодо паспортів. В царській Росії, як відомо, в паспорті зазначалось віросповідання: православне, католицьке, магометанське… В паспортах радянського зразка – національність: українець, росіянин, білорус. Нинішні демократи-європеїсти запровадили замість одного й другого в паспортах абсурдну графу – “стать/пол”. Очевидно тому, що зараз під “європейським впливами” не довго і сплутати… Та й ті паспорти планують заміняти якимись підозрілими картками, які більше можуть служити не посвідченням особи, а засобом контролю над особою…

Велич Богом даної держави, честь натхненної праці на благо її культури, науки, господарства, політичного престижу – ці шляхетні цілі рухали діями шляхетних людей. Ми це відчуття забули, тому й пояснюємо їхні труди і горіння найближчими нам “шкурними”, кон’юнктурними інтересами. А генії піднімалися вище соціального й навіть національного, а тим більше - класового чи економічного пояснення сенсу історії.

Мета земного добра сьогодні – консолідуватися людям доброї волі перед лицем загрози останної (і найстрашнішої) світової диктатури, вирішального (хоч і приреченого) повстання проти Бога. Нам усім треба усвідомити помилки, забути взаємні образи і згадати давню велич православної цивілізації. Її не вбили ні чужоземні ярма, ні лихоліття і війни, ні навіть диктат безбожників, які все одно вклонилися Філадельфійській Церкві, братолюбію християнському, величі нескореної Любові… В авангарді захисту віри йшов великий російський народ. Навіть у найтемніших закутках народної душі невідлучно перебував Христос, освітлюючи її, “во аде же душею”... І – “ в раи со разбойником,” до речі! Як пише сучасний дослідник російської ікони В.Лєпахін, засвідчено, що “разбойнички” деяких регіонів Росії мали традицію молитися до ікони євангельського розбійника, що розкаявся на хресті і першим був введений Спасителем до раю. Чи мала ця ікона “святого разбойника Раха”, як її апокрифічно називали, церковно-канонічний характер, визначити не можемо, але сам факт – вкрай промовистий! Не кажемо вже про те, що з пожежі православна родина найперше виносила ікони… Російська душа могла бути жорстокою, нестримною – від понадлюдської внутрішньої боротьби, бо “де дух святий, там і спокуси”, жорстокими були розмаїті напади на неї. Але вона ніколи не бувала лукавою. Або ж переставала бути російською душею…

Сказати правду, сито-скупий і байдужий до людського горя, егоїстичний Захід часто сміявся з “руських”, з їхньої самопожертви для інших. Мовляв, самі голі й босі, а ще підгодовують “країни, що розвиваються” – коли говорити про ХХ століття. Втім, не всі з тих країн виявилися невдячними, але чи вдячними виявилися ми, українці - як, наприклад, у випадку із Кубою? Допомагати “просувати демократію” “жандармам-гуманістам” сучасності – справа невдячна для України… Це участь у “безплідних ділах тьми,” за словом св. ап. Павла. Галасуючи по всьому світу про відміну смертної кари для найгірших злочинців і збоченців, Сполучені Штати не поспішають відміняти її у себе, не роблять винятку й для осіб повержених противників.. Неприємним сюжетом для світу стала наприкінці 2006 року трансляція “любительських”, з дозволу сказати, кадрів страти Саддама Хусейна проамериканськими властями Багдаду. Чимось це нагадувало підозрілу, юридично дуже кульгаву “скорострільність” страти Чаушеску, який до останнього не хотів будувати соціалізм із таким “лицем”, як пропонував пізньогорбачовський СРСР: себто підлазити під п’яту західного всепожираючого чудовиська. Китайське прислів’я каже: “нехай цвітуть усі квіти”. Можливо, десь “цвітуть” кактуси чи верблюжі колючки якихось, як здається американським “гуманістам”, режимів, східних деспотій, але.. Різні традиції в американця і араба, а тим більше північного корейця, а ще більше – у православного росіянина… До чого призводять такі “покращення” світу – ми вже говорили. Раєм земним насильницькі “звільнення” народів планету не роблять…

На фоні розтоптаних, хоча і не скорених, Іраку, Афганістану, скривавленої Сербії, наші домашні грантові “патріоти” страшенно люблять жаліти не тільки Кубу… (Навпаки, радіо “Ера” в перший день нового року “з приязню” оповідало про річницю штурму Монкади і про те, що українсько-кубинські відносини з того часу ставали тільки теплішими – це ж треба! Особлива теплота, аж “до кипіння”, аж до смертельного інфаркту багаторічного українського посла в Гавані, настала навесні 2005 року, коли політична верхівка батьківщини “чорнобильських дітей,” гостинно і безкоштовно запрошених Кубою на лікування, заявила про засудження “режиму” країни, яка їх прийняла “по старій дружбі” - що є майже неймовірним в сучасну “епоху грошей”, кажучи цитатою з Б.Олійника… Прости нас, маленька розмірами і велика духом, незрадлива Кубо.)

Особливо зворушлива і продуктивна “тема для плачу” українських споживачів західних грантів – це Білорусь і російська Чечня. Оскільки Білорусь, попри певні розбіжності з Росією, лишається, загалом, у дружніх з нею стосунках, скажемо кілька слів у контексті нашої “російської теми”. Це чи не найбільш благополучна із трьох східнослов’янських республік. У Мінську збудована найбільша в Європі сучасна бібліотека, вартість будівництва - один мільярд доларів. Там народ і керівництво не дали розвалити те, що мала Білорусь у складі супердержави, там є стабільність і міцні перспективи росту. Там – нормально. Без потрясінь.Ні революцій, ні церковних розколів…Білорусь – відносний еталон. Росія надто велика і суперечлива, Україна – надто отруєна ілюзіоном європеїзму і розколота клином уніатської свідомості з її намаганням сидіння на двох стільцях, себто “і нашим, і вашим”, і Богові, й мамоні. А “сябри” живуть і трудяться, а не проклинають своє існування і ловлять синиць над майданами. До білоруської спокійної мудрості нам ще далеко.

А от - Чечня, якою колють очі росіянам, як хрестоматійним виявом “загарбницької політики Москви”. Варто заглянути в історію - але таки об’єктивно-фактографічну, а не сконструйовану “дуже мало російськими” журналістами з американським громадянством, які безстрашно відпрацьовують ЦРУшні срібняки… Традиційним заняттям горців на час приходу туди російської армії був грабунок, наскоки на сусідів і торгівля людьми. Так, Кавказ дався Росії великою власною кров’ю.Це нею була проведена демаркаційна лінія між Туреччиною і православною цивілізацією. Туреччина ніколи б не обмежилася Кавказом і повела б наступ на південні рубежі Росії. Навряд чи це було б на краще, в тому числі і для нас, українців. В часи Олександра ІІ дагестанцям і чеченам активно сприяли Англія, Франція і та ж Туреччина.. Власне, багаторічний кавказький конфлікт тоді був погашений не силою, а російською дипломатією: рядом вигідних пропозицій Росія переконала названі країни відійти від роздування кавказької проблеми. Слід згадати, що цар дозволив більше ніж 400 тисячам горців з родинами покинути Кавказ. Не бажали бути під скіпетром російського царя, то й не треба! Вони перебралися до Туреччини, де продовжували все ту ж практику набігів - з нею боролися вже місцеві власті. А обласканий придворними почестями Шаміль, якому зберегли титул імама, запропонували пенсію, палац під Москвою, престижне навчання дітей і хадж до Мекки, сам назвав вчорашніх борців із царизмом “стадом нерозумних баранів”. “Кавказ тепер в Калузі”, - любив повторювати задоволений герой. Конфлікт пригасили оптимально. Один англійський військовий (Д.Джонсон) навіть радив перейняти керівникам Британських колоній досвід російської політики та адміністративної системи в кавказькому регіоні, він же відзначав і відсутність серед тубільців антиросійських настроїв: вигідніше було прилучитися до великого російського світу, аніж продовжувати безперспективний опір. Тим більше, коли матеріальна вигода більше, ніж релігійні гасла, рухала процесами опору… Зайве детально нагадувати, що в час Великої Вітчизняної війни групи чеченських бойовиків сприяли фашистськими десантам на Кавказі, переправляли їх через лінію фронту, власне, воювали на боці гітлеризму. Чим не побратими для нинішніх “героїв” - бандерівських різників, які готові були вирізати і випалити дві третини України, щоб на решті території утвердити свою фанатичну диктатуру. Хоча лишається неясним, чим “страшна диктатура” (визначення самого С.Бандери, кістки якого недавно запропонували перевезти з Мюнхена не кудись, а до самого Києва), краща від режиму “совєтів”, які направляли вчителів, лікарів та агрономів у доведені до безпросвітніх злиднів польським “благоденствієм” гірські райони.

…А в Чечні 90-х все вирішили знову не стільки ідеї, скільки немалі гроші. Тодішнє єльцинське керівництво (мабуть, не через великі сипатії до ідеї чеченської “незалежної республіки Нохче”, а скоріше з причин значно прозаїчніших), просто віддало кримінальним і напівкримінальним групам “місцевих” увесь потенціал колишньої радянської армії на їхній території: техніку, озброєння, інфраструктуру… Це була зрада живих і мертвих співвітчизників-росіян. Ескалація нових злочинів, погрози, тисячі загиблих від терактів мирних громадян Росії - в Москві, горезвісному Беслані, в багатьох інших населених пунках – все це мало зворушує “вільний світ”. “В Росії повідомлення про теракти звучать, як прогноз погоди”, - зазначають дослідники ситуації (В.Богданович та ін., книга “Конфликты и войны после распада СССР”). Тож “нехай буде вислухана і друга сторона”, як казали древні. Росія має міжнародно визнану територію і вправі захищати її цілісність. А от що роблять Сполучені Штати за межами американського континенту?..

За якимись незбагненними закономірностями, всі незадоволення у Росії збурювалися, переважно тоді, коли вона досягала певних позитивних зрушень.Згаданий Олесандр ІІ, ініціатор реформ селянської, освітньої, судової, воєнної, - був знищений вибуховим пристроєм революціонера-бомбіста, а що вже говорити про долю св.Імператора-страстотерпця Миколи ІІ, все життя якого було великодушним служінням не тільки російському, а й усім народам імперії! Всі починання було перекреслено, зруйновано, зрубано при корені світовим злом…

Все пізнається в порівнянні, - каже відома мудрість. Лише коли ми збагнем, які жахливі сили бажають підкорити світ своєму тотальному контролеві, коли усвідомимо, якими будуть наслідки цього підкорення, - тільки тоді ми зможемо відчути співчуття і вдячність до стражденної Росії. Вона – протистоїть, коли інші здалися. В світлі пострадянської антиросійської істерії, кульмінаційні моменти якої наставали в час інспірованих Заходом “нових революцій”, фрази про вдячність до Росії можуть здаватися крамолою. Але попри всі каліцтва і потворності в нашому історичному сусідстві, нема нічого кращого, як “жити братії вкупі”. Нам час ставати чи прагматичними романтиками, чи романтичними прагматиками. Це в наших інтересах. Як писав диякон о.Андрій Кураєв, “христианский взгляд на политические события – это не моралистика і не прекраснодушное увещевание.Это прежде всего – трезвость”. ПО-ПЕРШЕ, Росія була, є і буде великою державою. Вона подолала пострадянський комплекс “уламку чогось більшого”. Вона самодостатня. При наверненні народу до Православ’я там на віки-вічні вистачить поживи для духу, а скарбами матеріальної природи “Россия-матушка”, слава Богу, не обділена. Там вистачить СВОГО – воно невичерпно-живе, і похідне від нього – також закономірно живе. Росіяни можуть не раз і сміятися, і проливати сльози над фільмом “Острів”, подібно тому, як колись мали новорічний сантимент до художнього вияву дозволеного абстрактного добра – ліричної комедії “Ирония судьбы…”(Хоч одна з його акторок – полька Б. Брильська – так і не могла збагнути, як можна весь час, щороку “дивитися один і той самий фільм”). “Приєднана” вертикальним зв’язком до сфери небесного духу, Росія може жити своїм життям, не озираючись ні на кого, тим більше, що в неї є всі гарантії для “автономного плавання”. ПО-ДРУГЕ, після багатьох гірких уроків власного відступництва від Бога, після втрат багатств і їх реальної оцінки у світі сучасного “голоду на все”, після зради багатьох “клятвенных обещаний” вчорашніх клевретів Росія винесла з епохи розвалу свої неоціненні уроки. Вона навряд чи буде “утискати і забороняти”, вона буде притягувати як несподіваний переможець конкурентної боротьби: “Дивіться, мене вже вважали неіснуючою, спішили поховати, а я була, є і буду. І процвітаю!” Таке твердженння вже можна вважати не передчасним. Ця фаза розвитку - “при дверях”. ПО-ТРЕТЄ, Росія є маяком істинної віри в Бога, островом Православ’я, до якого звернуться погляди окремих людей і спільнот чи то Азії, чи то Африки, чи Латинської Америки. Богом дарована совість багатьох людей не змириться із побудовою глобального концтабору без Бога, без усього чистого і святого, що становить віковічний скарб націй... “Преимущественно в России сохранятся остатки благочестия христианского”, - оптимістично запевняв преп.Серафим Саровський.

Були і будуть російські слова-поняття, які вживатимуться без перекладу, бо його просто неможливо знайти; так, наприклад, уже пишеться у світі слово неперекладне й безкрайнє змістом: “starets”. Росія ще багато скаже світові, вона вибирає Бога, а разом з ним вибирає невичерпнісь своїх життєвих резервів. Ми на порозі її дивовижного Воскресіння. Об’єктивне веління часу – відмовлятися від сліпо-ненависницького “образу ворога”, як і від ідеологічно невиправданого поняття “старшого брата”. Настає час усвідомити, що ми – “просто” одного православного роду. В нашому бутті все дуже поєднано: київська рівноапостольна княгиня Ольга народилася на Псковщині, перший Митрополит Московський Петр – виходець із Волині… Долі народів творяться не чорнильними чи комп’ютерними проектами кабінетних теоретиків, а Промислом Божим і волею та життєвим вибором багатьох людей.

Пліч-о-пліч з Росією ми залишимося самі собою в сучасному світі – попри весь спекулятивний галас. Не треба лякати самих себе вигаданими на злобу дня жахами та ярликами. Поруч із нами - “просто” Росія, духовна й непереможна. Нерозумно відгороджуватися від неї ровом злоби й неприязні. З нею історично необхідно мати щирі братні стосунки. Це просто Росія, велика православна Росія. Не більше, але й не менше.