Днями я йшла по вулиці Пушкіна рідної Полтави і була неприємно вражена побаченим: хтось позамальовував чорною фарбою назву вулиці на будинках і замість Пушкіна понаписував „вул. І. Мазепи”. А раніше, ще десь в кінці жовтня 2007 р., я чула з теленовин, що Київська міська Рада прийняла рішення про перейменування вулиці Січневого повстання у Києві на вулицю імені Івана Мазепи. Очевидно, комусь із полтавців не терпиться і в Полтаві мати вулицю Мазепи. Відомо, що Пушкін високо цінував і вивчав українську народну поезію; його сучасники згадували, як він часто декламував одну з історичних пісень, що розкривала трагедію України, яку століттями гнобили польські пани і постійно спустошували татари:


А нам що, уже не потрібна ні поезія Пушкіна, ні сам Пушкін, який так любовно описав Полтаву? Тепер Мазепа наш герой? Невже сучасні полтавці пішли б за Мазепою, якби опинилися в тій складній ситуації вибору?

Звичайно ж, кожна нація пам’ятає і вшановує своїх героїв, а також людей, які хоч і не герої, але мають значні заслуги перед своїми співвітчизниками. Про гетьмана Івана Мазепу за останні сімнадцять років говорилося і писалося так багато, як ні про жодного іншого гетьмана. Його, як правило, називають будівничим української козацької державності, незламним патріотом, аристократом духу, невтомним меценатом, великим дипломатом. А головне, його змальовують як ідейного борця за самостійність України, як героя-мученика, який, на жаль, зазнав поразки, бо обставини склалися не на його користь. Мирослава Барчук, ведуча програми „Новий час” на 5 каналі, виразила великий подив з приводу того, що „регіонали і соціалісти” виступили проти цього перейменування вулиці в Києві, і що вони взагалі можуть мати щось проти кандидатури Мазепи на почесне увічнення пам’яті. Вона закликала всіх просто взяти підручник з історії і почитати, хто такий Іван Мазепа. При цьому тут же застерегла брати ідеологізовані радянські підручники, а почитати пострадянських українських істориків.

Але, на жаль, і читання сучасних українських істориків не гарантує нам досягнення істинного знання історичних фактів. Якщо раніше радянські історики, і справді, змушені були досить часто тлумачити історичні факти таким чином, щоб підтримувати і ідеалізувати тоталітарний комуністичний режим, то багато сучасних українських істориків у нестримному патріотичному пориві не лише довільно трактують події, а й не зупиняються перед їх викривленням, навіть перед прямими домислами. При цьому інколи доходять до абсурду або до комізму. Мені, наприклад, зустрічалася стаття, в якій два її автори доводили, що Швайпольт Фіоль, який у 1491 році надрукував у своїй друкарні у Кракові перші книги слов’янською мовою, був насправді не німець Швайпольт Фіоль, а Святополк Фіола, русин українського племені лемків, яке жило в передгір’ях Карпат. І хоч це була досить відома в Європі людина, хоч відомо, що він приїхав у Краків з німецького міста Нойштадта на Ейші, зв’язки з яким він зберігав протягом усього життя, хоч зберігся його заповіт, в якому він згадує трьох своїх племінниць, дочок свого рідного брата, які проживають в Нойштадті, – усі ці факти для авторів статті не мають ніякого значення. Для них важливе інше – переконати всіх, що перші слов’янські книги були надруковані українцем. Їм здається, що таким чином вони піднімають авторитет України у світі.

Або візьміть відомі події під Крутами. На початку дев’яностих років були передачі і на радіо, і на телебаченні про 30 студентів-героїв, які загинули у протистоянні з більшовиками, які наступали на Київ під командуванням Муравйова. Але не пройшло і десяти років, як стали говорити з телеекранів про те, що такий-сякий Муравйов розстріляв 100 українських дітей лише за те, що вони хотіли бути українцями. А протягом останніх трьох років уже впевнено говорять і пишуть про 300 героїв Крут. То скільки насправді було тих студентів? Чому така велика розбіжність у кількості? Їх сучасник поет Павло Тичина тоді ж присвятив трагедії Крут вірш „Пам’яті тридцяти”:


Нарешті я роздобула книгу „Історія українського війська”, видану у Львові у 1936 році (автори Іван Крип’якевич і Богдан Гнатевич), з даних якої виходить, що під Крутами було десь близько 600 захисників: „коло 500 людей” прибуло з Києва (це були три сотні юнаків першої Військової школи і „останніми днями нашвидку сформований Помічний Курінь Студентів Січових Стрільців... зовсім не вишколений та призначений властиво для охоронної служби в Києві”), і в Крутах вони „застали останки сотні юнаків Школи, що залишилася боронити Бахмач і маленький відділ Вільного Козацтва, що сюди тепер відступили” (стор. 404 вказаного вище видання).

Сучасні українські історики-„патріоти” переписують заново нашу історію таким чином, щоб усі ми засвоїли погляд на Україну як на жертву спочатку царської російської тиранії, як на колонію Російської імперії, а потім як на жертву російського більшовизму. Слово „більшовизм” у нас останні роки вживається тільки з означенням „російський”, як ніби для самої України таке явище, як більшовизм, зовсім не характерне. А це і є викривленням історичних фактів, тому що Україна, по-перше, ніколи не була російською колонією, а була повноправною і повноцінною частиною великої держави, а, по-друге, російський більшовизм був в такій же мірі також і українським. Саме місцевими більшовиками було підняте у січні 1918 року повстання київських робітників проти Центральної Ради. І це було масове повстання, в якому прийняли участь і робітники-залізничники, і робітники заводу „Арсенал”, і інші. Навіть згадку саме про цей акт української політичної народної творчості і намагається стерти з народної пам’яті сучасна наша влада, перейменовуючи вулицю Січневого повстання на вулицю Івана Мазепи. А хіба ці повстанці не були героями? Хіба вони не ризикували своїм життям заради кращого майбутнього своєї батьківщини, як вони його бачили, хіба не йшли на свідому самопожертву? І хіба не загинуло багато з них?

На Україні більшовики мали більш масову підтримку, ніж в Росії, і це теж факт, який замовчують сучасні українські історики. В Росії проти більшовиків виступили цілі армії – ми пам’ятаємо із шкільного курсу історії імена генералів, які командували цими арміями: Корнілов, Денікін, Колчак, Краснов, Каледін, Юденич, Врангель... Були іще окремі великі загони, ватажків яких мені тепер важко пригадати. Повстали також матроси в Кронштадті і навіть селяни в Тамбовській губернії. А кого виставила проти більшовиків Україна? – Три сотні школярів і студентів?! Звичайно ж, в деякій мірі це перебільшення, але лише в деякій мірі, бо це історичний факт, що Київ від наступу більшовиків захищати було нікому. Мабуть, від підсвідомого сорому за цей ганебний факт їх число і збільшують періодично у геометричній прогресії: кілька днів тому (2 лютого) у нас помпезно і навіть театрально відзначалося 90 років крутянського бою, то уже самим президентом було оголошено нове число захисників Крут – 1065 вояків! Фактом є і те, що всі українські полки, що постійно організовувались Центральною Радою, відразу ж починали танути і зникати, здеморалізовані більшовицькою агітацією. Народ підтримував більшовиків, а не Центральну Раду, і саме із страху перед більшовиками і для захисту від них вона запросила в Україну німецькі і австрійські війська чисельністю 450 тисяч осіб, зобов’язавшись за збройну допомогу поставити Німеччині велику кількість зерна, круп, м’яса. То чому ж лише „російський” більшовизм?

Тому не будемо особливо довіряти тим оцінкам історичної ролі І. Мазепи, які дають пострадянські українські історики. Для рівноваги не будемо брати в руки книги і радянських авторів. Давайте довіримося дорадянському історику Миколі Івановичу Костомарову, який народився у 1817, а помер ще у 1885 році, тобто більше ніж за три десятиліття до жовтня 1917 року. Його називають одночасно і великим російським, і великим українським істориком, а крім того визнаються його заслуги перед усією світовою наукою і культурою, бо за рішенням ЮНЕСКО рік його стоп’ятидесятиліття відзначався в усьому світі. У тому ж 1967 році видавництво Мічиганського університету (США) випустило в світ дослідження про Костомарова, в самій назві якого він означений як „український націоналіст”. Ніхто не зможе заперечити того, що він був великим українським патріотом, автором хрестоматійних нині праць „Про дві руські народності” і „Книги буття українського народу”. Він був натхненником і організатором, а також теоретиком і душею Кирило-Мефодіївського товариства при університеті Святого Володимира у Києві у 1846-1847 р., членами якого були також Шевченко, Куліш, Гулак та інші.

За діяльність у цьому товаристві Костомаров рік відбував ув’язнення, а потім ще сім років перебував у засланні „с учреждением за ним строжайшего надзора”. І після звільнення від нагляду і заслання йому ще довго не дозволяли вести педагогічну діяльність. Але наукові пошуки він вів постійно, займаючись ще не дослідженими проблемами, зокрема, вивчав події на Україні в їх хронологічній послідовності. Опублікувавши велике дослідження про епоху Богдана Хмельницького, наступні свої роботи він присвятив гетьманствам Виговського, Юрія Хмельницького, Брюховецького, Многогрішного, Самойловича. Те, що він підійшов до гетьманства Мазепи і не зупинився, взявся досліджувати і цю епоху, уже саме по собі було сміливим вчинком, тому що ця тема була під забороною. Офіційно вона не заборонялась, але з того дня, коли на Мазепу була проголошена анафема, його ім’я було ніби викреслене із історії.
Добросовісність Костомарова як історика просто вражає. Він ніколи не буває голослівним; все, про що він пише, кожен факт він підтверджує великою кількістю документів. Ним глибоко проаналізовані і використані матеріали того часу, що зберігалися в Московському головному архіві іноземних справ, справи так званого Малоросійського приказу, справи Московського архіву Міністерства юстиції, справи Державного архіву в Санкт-Петербурзі, рукописи імператорської Публічної бібліотеки, зібрання польських рукописів, польські хроніки, різні українські літописи – Самійла Величка, Самовидця, Григорія Грабянки та ін., фонди шведських рукописних і друкованих видань, різні акти, роботи польських і шведських істориків, листи, щоденники і донесення польських і шведських полководців і ще багато інших різних джерел.

В нашій обласній бібліотеці є монографія Костомарова „Мазепа” (є вона і в читальному залі, і на абонементі), тому кожен бажаючий може ознайомитися з цією виключно вдумливою і чесною працею. Публікувалася вона лише два рази: перший раз у 1882 році, за три роки до смерті автора, а перевидана була аж у 1992 році в Москві видавництвом „Республіка”. На українську мову іще, слава Богу, не перекладена, тому можна ознайомитися з нею лише на мові оригіналу, без політичних правок, чого не можна сказати про дослідження Костомарова про епоху Богдана Хмельницького. Костомаров назвав це своє дослідження „Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России”, а в українському сучасному виданні (Дніпропетровськ, „Січ”, 2004) стоїть лише „Богдан Хмельницький”. Причина зрозуміла, адже згідно з галичанською ідеологією, яка уже сімнадцятий рік проводиться в нашій державі, у нас ніколи не було з росіянами спільного етнічного кореня, нам чужа вся російська культура, тому політично недоцільно нагадувати про колись спільну історію і говорити про повернення до Росії. Такі ж правки зроблені і в тексті книги. От, наприклад, на 733 сторінці указаного видання надруковано про те, що Хмельницький дбав не лише про козацьку Україну. Давно і постійно за слушної нагоди він заявляв про своє заповітне бажання, кінцеву мету своєї праці – звільнити з-під польської влади і приєднати до єдиної руської держави всі землі, де спрадавна процвітало православ’я і лунала українська мова. У Костомарова написано „и звучала русская речь”, тому науково вірний і етично допустимий переклад був би „і лунала руська мова”. Але ж знову не хочеться нагадувати сучасникам про існування загальноруського літературного язика, який протягом тисячі років полягав в основі писемності всіх частин колись єдиної держави, а також після її розпаду, не хочеться нагадувати, що за часів Богдана Хмельницького і навіть усе наступне ХVІІІ століття на території сучасної України ніхто українцем іще себе не називав, місцеве населення називало себе руськими людьми, землю свою – руською землею, а мову свою – руським язиком. Це вже в ХІХ ст. поляки, маючи на меті відокремити південноруські землі від Росії і повернути їх до складу Польщі, почали рішуче насаджувати вживання слів “Україна” і “українці”. Українському юнацтву уселяли думку про те, що загальноруський язик їм чужий, як і вся російська культура. Створювали навіть расові теорії походження українців. Так поляк Фаддєй Чацький доводив, що українці пішли від якоїсь нікому окрім нього невідомої орди “укрів”, яка ніби то вийшла із-за Волги у VІІ ст. Як не дивно, галичани, не дивлячись на всі приниження і давню ворожнечу, стали їх старанними учнями. У поляків же вони навчилися і вільному обходженню з історичними фактами, коли навіть такого всесвітньо визнаного історика, як Костомаров, можна підправити.

Костомаров виражав деякий подив з того, що Богдану Хмельницькому удалося розбудити і мешканців Червоної Русі (так колись називалась Галичина), навернути і червонорусів до участі в боротьбі руського народу з Польщею, адже „у цій частині руської землі, приєднаної до Польщі ще в ХІV столітті, все більше згасала національна самосвідомість, згладжувалися спогади про часи князя Ярослава та короля Данила” (там же, стор. 525). Та з часів Богдана минуло вже 350 років, які, очевидно, і згладили все цілком. Але ж полтавці – не галичани, і хай вони не нав’язують нам свою орієнтацію!

Повернемося до дослідження Костомарова про Мазепу. Яким постає Іван Мазепа в монографії Костомарова? Дуже сумнівний українець, а скоріше поляк по крові, в усякому разі за своєю психологією і вихованням людина цілком польського складу. В народних піснях і переказах про нього сказано не інакше, як „проклята Мазепа”, тобто народ запам’ятав його навіть не як людину, а тим більше не як свого героя, а як якесь народне нещастя, як абстрактний символ зла. Костомаров показує, що Мазепа завжди тримався зверху головним чином лише могутністю московської влади; для малоросіян це був польський пан, який переметнувся на московський бік, але залишився назавжди з польськими панськими прийомами. Завжди було величезне число таких, які були б раді, якби тільки узнали, що цар його усунув. „Великорусские ратные люди с полковником Анненковым постоянно берегли его особу, и гости, посещавшие Гетманщину, замечали, что если бы не эти охранители, то малороссияне скоро бы избавились от своего гетмана” (Костомаров Н.И. Мазепа. – М.: Республика, 1992. С. 256). Кріпосник і утискувач селянства – відомо, що Мазепа володів 100 тисячами селян на Україні і 20 тисячами в сусідніх з нею повітах Росії; при кожній нагоді він випрошував для себе у царя Петра одне чи декілька сіл. Користолюбець, здирник, він сам знав, що його ненавидять і в народі, і серед козаків, і тому кроку ніколи не робив без своїх охоронців. Серед усіх гетьманів він був найнепопулярніший. Під кінець життя задумав приєднати Україну знову до Речі Посполитої. Коли він зрадив, то за ним, фактично, ніхто не пішов, за винятком двох тисяч запорожців та декількох людей генеральної старшини. Він обіцяв королю Карлу прибути з двадцятьма тисячами готових озброєних козаків, але... вийшов великий конфуз. „Но тут только увидел Мазепа, как мало военной силы приходилось ему представить своему союзнику. Осталось у него, по одним известиям, полторы тысячи человек, по другим – несколько сот, – много до тысячи. Все остальные дали тягу, раскусивши в чем дело и что с ними замышляют творить, не спросивши у них предварительно о желании” (Там же. С. 246).

В кінці свого дослідження Костомаров робить такі висновки: “Гетьман Мазепа как историческая личность не был представителем никакой национальной идеи. Это был эгоист в полном смысле этого слова. Поляк по воспитанию и приемам жизни, он перешел в Малороссию и там сделал себе карьеру, подделываясь к московским властям и отнюдь не останавливаясь ни перед какими безнравственными путями. Самое верное определение этой личности будет сказать, что это была воплощенная ложь. Он лгал перед всеми, всех обманывал – и поляков, и малороссиян, и царя, и Карла, всем готов был делать зло, как только представлялась ему возможность получить себе выгоду или вывернуться из опасности. Он воспользовался существовавшим у малороссиян желанием сохранить автономию своей страны и свою национальность и обманывал старшин, будто у него план – приобрести для Украины самостоятельность. Но на самом деле, как показывает его тайный договор с Лещинским, он думал отделить Украину под власть Польши, иначе сказать, он в старости делал то, что делал в юности, когда король Ян Казимир посылал его агентом в Украину проводить план возвращения этого отпавшего от Польши края к прежнему господству. Он и не мог добиваться перед королями шведским и польским независимости Украины: Станислав, как польский король, не мог и не должен был отрекаться от наследственных прав Речи Посполитой на Украину: притом сам Мазепа знал хорошо, что народ, ненавидевший его, не будет повиноваться новой династии, которая должна была начаться с него, Мазепы. Он благоразумно выговаривал себе владение в белорусском крае, а Малороссию отдавал на жертву междоусобной войны, которая неминуемо вспыхнула бы с поляками, если бы Украина поступила под польскую власть, – это Мазепа знал по опыту, разыгравшемуся уже в Правобережной Украине. Но ему не жаль было того народа, у которого он за 20 лет правления не мог приобрести любви. Что он только обманывал своих малороссийских соумышленников признаком независимости, а на самом деле собирался ввергнуть их со всею страною в рабство, – в этом не может быть сомнения, и Петр, обличавший в том Мазепу перед всем малороссийским народом, был совершенно прав; шведский историк, королевский секретарь, близко стоявший к делу и лично видевший Мазепу, сообщает о его коварном замысле без всякой задней цели чернить нового шведского союзника. Не доверять этому источнику нет никакого основания. Ясно, что Мазепа не изменил бы царю Петру, если бы не показалось ему, что, так сказать, акции царя падают, а акции Карла подымаются… Но не прошло и месяца, как Мазепа увидал, что ошибся. И большинство козаков, и весь малороссийский народ – все пошло не за него, а против него…

…В последнее время много было говорено о внутреннем смысле, какой проявляет масса народная в важные минуты своего исторического бытия. Нигде эта истина не явилась так наглядно, как в эпоху Мазепы. Нельзя сказать, чтобы в те времена народ малороссийский питал какую-то привязанность к Русской державе и к соединению с «москалями»; напротив, мы на каждом шагу натыкаемся, так сказать, на факты взаимного недружелюбия и даже вражды между двумя русскими народностями. Нельзя сказать также, чтобы народ малороссийский не сознавал своей народной личности и не желал национальной независимости. Много было условий, делавших возможным отпадение Малороссии от верности к русскому царю. И однако вышло не то. Народ инстинктивно почуял ложь в тех призраках свободы, которые ему выставляли. Он уже и прежде лучше самого Петра и его министров раскусил своего гетмана, считая его ляхом, готовым изменить царю с тем, чтоб отдать Украину в рабство Польше. Никакие уверения изменника, никакие лживые обвинения, рассыпаемые им на московские власти, не переменили к нему народной антипатии. Народ инстинктивно видел, что его тянут на гибель, и не пошел туда. Народ остался верен царю даже не из какой-либо привязанности, не из благоговейного чувства к монарху, а просто оттого, что из двух зол надобно было выбирать меньшее. Как бы ни тяжело было ему под гнетом московских властей, но он по опыту знал, что гнет польских панов стал бы для него тяжелее”. (Там же. С. 320-322).

А тепер Мазепа – заслужений український діяч. В році, який ми тільки-но провели, було урочисто відкрито пам’ятник Мазепі на місці його колишнього маєтку. Тепер от його ім’ям названа одна із столичних вулиць. Ходять чутки, що і в Полтаві йому поставлять пам’ятник. Думки полтавців з цього приводу наші „демократи”, звичайно ж, не питають. І жоден гетьман не піднесений у нас так в якості національного героя, як Мазепа.

Що відбувається з нами? Ніби нашому народу якась невідома сила раптом підмінила соціокультурний код. Хто тепер наші герої? Кого ми вшановуємо, кого ми виставляємо молодому поколінню за взірець як людей благородних, доброчесних, які прислужилися своїм співгромадянам? Генотип сам по собі так швидко змінюватися не може. Адже саме він забезпечує стійкість соціального організму, захищає його від впливів інших держав, культур, особливо в ті моменти, коли вони несуть загрозу існуванню. Чи добре ми розпоряджаємося нашою соціокультурною спадщиною? Це питання не може не хвилювати нас. Ми можемо зберегти і збагатити її, а можемо розтратити і загубити. Зараз ми тримаємо душу навстіж перед своїми віковічними ворогами і ризикуємо стати не в змозі відповісти на зовнішній виклик, кинутий нам цивілізаційними історичними процесами.